ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



Загальна історико-правова характеристика монархічної форми правління


“Монархія” (“монос” – один, “архе” – влада) у перекладі з грецької “єдиновладдя” – це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави – монарха [2]. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори – Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван.

Відомості про перші політичні об’єднання в Старода­вньо­м­у­ ­Єгипті датуються ще IV – III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося “40 номів” (областей). На чолі кожного нома став “цар”, він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу “начальника каналу “. Об’єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства – Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об’єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.) [3].

В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічною деспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто в стародавньому світі монархія виступала у формі теократії, за якої політична влада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступав водночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на велику увагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чому до кінця нерозробленими і невизначеними. Дійсно, реальні монархії на перших порах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом і зборами курій у Римі). Монархію зв’язували лише з виконанням воєнних функцій, релігійних, судових. Спадковість у той час ще не стала вагомим атрибутом монархії, більш важливими були особисті якості монарха. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія консти­ту­ці­й­на, обмежена вже загально­на­род­ним представництвом (парла­мен­т­о­м­) [4].

У добу феодалізму монархія, будучи найбільш поширеною формою правління, пройшла в своєму розвитку декілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад, Київська Русь кінця IX – початку XI ст.), монархія періоду роздробленості, коли за формального збереження верховної влади одного монарха держава фактично розпадалася на окремі напівсамостійні монархії (Київська Русь XI – XII ст.), станова монархія (або феодальна монархія зі становим представництвом), абсолютна монархія (абсолютизм).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах рес­пу­бліки (античні рабовласницькі міста-держави з респу­блі­канською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До тогож, у добу розвиненого феодалізму з’являються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.). Перехід до капіта­лістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Проте монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обме­жувалася представницьким органом – парламентом. Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як “непотрібна, обтяжлива і небезпечна” була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. “актом про зречення” парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту – Конвенту – урочисто в’їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія – монархією. Iсторики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія – "милістю парламенту" [5]. Подібний приклад є й у ХХ ст.: в Iспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р. [6]. Як свідчить досвід останнього часу, монархічну форму правління не слід вважати безнадійним архаїзмом. Після розпаду СРСР деякі політичні сили в країнах СНД висували ідею про введення монархічного ладу. За обставин кризи, національно-етнічних конфліктів переваги монархії, на думку деяких політичних діячів, очевидні: монарх – “батько нації“, стоїть над всіма політичними пристрастями, не належить до жодної з політичних партій, непідкупний арбітр у різного роду спірних ситуаціях, а головне – за умов сепаратизму і центробіжних тенденцій, і що особливо приваблює, монарх – це символ єдності нації і стабільного правового порядку [7]. Про роль монархії в збереженні національної єдності свідчить досвід Афганістану. Там монархія традиційно об’єднувала доволі розмаїту за своїм етнічним складом країну, сприяючи формуванню єдності афганської нації, символом якої виступав монарх. З падінням монархії у 1973 р. почався період політичних потрясінь. Тому в даному контексті закономірний вигляд має відновлення монархії в Камбоджі після тяжких років терору і громадянської війни.

В наш час у деяких колишніх соціалістичних країнах (Румунії, Болгарії, Югославії) лунають заклики до введення монархічної форми правління. Головний аргумент полягає в тому, що лише монарх здатний піднятися над окремими політичними інтересами й амбіціями в умовах загострення соціальних і еконо­мічних протирічь, характерних для постсоці­а­лісти­чного суспі­ль­ства, а також не допустити можливої реставрації комунізму в державі [8]. I все ж монархію не можна вводити свавільно, оголо­шуючи монархом непідготовлену особу, бо ця форма правління вимагає релігійних основ, особливої суспільно-психологічної атмо­сфе­ри в державі.

В сучасному розумінні монархія – це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави – монарху – належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно.

А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Цей порядок престолонаслідування встано­влюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями.

Вищезгадуваний правознавець А. А. Мішин називає три системи престолонаслідування:

1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);

2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам – молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Iспанія, Нідерланди);

3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було) [9].

Авторський колектив на чолі з професором Б. А. Страшуном до цих трьох систем додає четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками [10]. Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Так, §1 вказаного Акта проголошує, що “право успадкування шведського престолу після короля Карла XIV Iогана належить нащадкам чоловічої і жіночої статі від потомків коронпринца Iогана Баптиста Юлія по праву нисхідної лінії короля Карла XVI Густава. Старші брат і сестра і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри” [11]. Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці [12] називає цю систему шведською,а окрім того, подає п’ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування:

5) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а “шляхетна” правляча сім’я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім’я за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (улемів) може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім’ї (так було, наприклад, у Саудівській Аравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);

6) племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного. В Свазіленді [13] це робить племінна рада лікоко на чолі з королевою-матір’ю, що свідчить про архаїзм матріархату. Останній раз у цій державі обирали короля у 1982 р. із числа більш ніж 150 синів покійного від його 70 дружин [14].

Певні особливості має порядок престолонаслідування в арабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший син правлячого монарха. Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцем престолу будь-який син монарха, в Катарі – будь-хто із родичів. Iнколи для престолонаслідування, визначеного королівською сім’єю, потрібна ще й згода парламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передається виключно на розгляд парламенту. Так, у Бельгії за відсутності чоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий король обирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат [15].

Iспанська конституція передбачає участь Генеральних Кортесів у виборі форми наслідування, яка б найкращим чином відповідала інтересам Iспанії у випадку, коли всі гілки династії, що мають право на успадкування корони, прийдуть до занепаду [16].

Після вирішення питання з успадкуванням престолу передбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі країни, обов’язково в присутності вищих духовних ієрархів, вищих посадових осіб, парламентарів, приближених до монарха, дворянства (якщо в державі зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числі й для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка в цілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождів племен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха на царювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності – державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступ монарха на престол.

У випадку вакантності престолу, коли монарх є неповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйозно хворий або взагалі впродовж тривалого часу був відсутній, встановлюється регентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом, або колегією регентів – регентською радою. В новітній період також відомі випадки запровадження регентства, Так, у липні 1952 р. було запроваджено регентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха, який зрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний душевнохворим і владу передали регентській раді. В Iспанії в 1947 р. було відновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі з генералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. на престол вступив Хуан Карлос I із династії іспанських Бурбонів [17].

Досить складний механізм регентства встановлюється Конституцією Швеції. Згідно з §3 – 6 глави V Форми правління і §9 Акта про престолонаслідування у випадку хвороби, від’їзду за кордон або з іншої причини обов’язки глави держави тимчасово має виконувати член королівськоі родини згідно з діючим законодавством про престолонаслідування. Якщо королівська династія припинить своє існування, тобто не залишить жодного наступника престолу, тоді за ухвалою уряду ригсдаг може призначити тальмана (голову парламенту) або віце-тальмана тимчасово на посаду регента [18]. У випадку вакантності престолу парламент має право обрання нової королівської династії.

Конституція Японії передбачає встановлення регентства згідно із Законом про імператорську сім’ю, після чого регент здійснює державні повноваження від імені імператора (ст. 5 Конституції Японії) [19].

Основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує “завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської" релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4) [20].

Досить часто основний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламенту чи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеції передбачає, що глава держави повинен радитися з прем’єр-міністром, перш ніж виїхати за кордон [21], через те, що подібні візити розцінюються як акт важливого політичного значення.

Особа монарха законодавствами цілого ряду країн визнається недоторканною і навіть священною. Так складалося віками, і в “Утвержденной грамоте” 1613 р. на російського царя Михайла Романова покладалася “відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем” 22. В Iспанії “особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності“ (стаття 56)23. В ст. 65 Конституції Бельгії записано, що “особа короля є недоторканною, його міністри є відповідальними”. §7 розділу 5 Шведської Форми правління визначає, що король не може притягатися до відповідальності за свої дії, і це ж стосується також дій регента, який виступає як глава держави. Ті ж самі положення записані і в Конституції Данії (§13): “Король не несе відповідальності; його особа є недоторканною”, і в Конституції Князівства Ліхтенштейн, де “князь є главою Держави... Його особа священна і недоторканна” (ст. 7). Цікаво прослідкувати, як трансформувалися ці положення в японських конституціях 1889 р. (Конституція Мейдзі) і 1947 р. Так, стаття 3 Акта 1889 р. проголошувала, що “особа імператора священна і недоторканна” 24. За Основним законом 1947 р. принцип святості і “божественного” походження імператорської влади було вилучено, а всі дії імператора, що відносяться до прав державних і передбачені діючою Конституцією, не можуть бути здійснені не інакше як з поради і узгодження кабінету, і кабінет несе за них відповідальність” 25.

Кримінальне законодавство монархічних країн перед­бачає особливий склад злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності. Осіб, які здійснили “злочин проти його величності“, очікують серйозні покарання.

Монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них – виключне право носити особистий титул – імператор, цар, король, герцог, господар та ін., в країнах сходу – фараон, султан, шах, емір, хан та ін., а також мати державні регалії (символи верховної влади) – трон, корона, скіпетр і держава, мантія й та ін. Так, російський цар Олексій Михайлович у XVII ст. мав такий титул: “Великий государ і великий князь всєя Русі самодержець Владимерський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, цар Сибірський, государ Псковський і Великий князь Тверський, Югорський, Пермський, Вяцький, Болгарський і інших, государ і великий князь Новагорода Низовської землі, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всіх північних країн повелитель, і государ Iверської землі, Карталінських і Грузинських царів, і Горських князів і інших багатьох держав государ і володар” 26. Англійська ж королева сьогодні іменується так: “Єлизавета Друга Божою милістю Королева Об’єднаного Королівства Великобританії, Північної Iрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри” 27. А повний титул еміра Кувейту в дослівному перекладі з арабської звучить так: “Пан його Величність славний емір держави шейх Джабер Аль-Ахмад Ах-Сабах” 28.

Кошти на утримання особистого двору монарха склада­ють­ся із прибутків від його особистого майна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу, що встановлюється парламентом. У статті 65 Конституції Iспанії записано, що “король одержує з бюджету держави загальну суму на утримання своєї сім’ї та Двору і вільно розпоряджається нею”29. Конституція Бельгії згідно зі ст. 77 проголошує, що цивільний аркуш установлюється законом на період кожного царювання. Часто з багатьох причин сума, що виділяється на утримання монарха, збільшується. Так, бельгійському королю Бодуену у 1951 р. було встановлено цивіль­ний аркуш на суму 36 млн. франків на рік, але вже у 1967 р. ця сума становила більш ніж 54 млн. Франків30.

Конституція Японії (гл. 1 ст. 8) з цих питань висловлюється досить категорично: “Ніяке майно не може бути передане імператорській сім’ї або одержане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше ніж у відповідності з резолюцією31.

Через те, що штат посадових осіб, які ведуть не держа­вні, а особисті справи монарха, значний, його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що в Японії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує упра­вління імпера­торського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін. Члени імператорської сім’ї теж претендують на одержання грошей на утримання. Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичів імператорської сім’ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51 принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Мініс­терство імператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значної економії державних коштів32.

Усім також відомо, що англійська королева Єлизавета II є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12 графствах, які разом з володіннями принца Чарльза перевищують за розмірами територію Люксембургу. До цього слід додати палац у Сандрингемі, замок Балморал у Шотландії, корони і тіари, біля 40 тисяч полотен великих світових майстрів живопису, меблі, занесені до каталогу з 75 томів. Загалом її багатства оцінюються у 8 млрд. 480 млн. доларів33. Величезними матеріальними цінностями володіють й інші монархи.

Дружина правлячого монарха має право на той же титул, що і її чоловік (тільки в жіночому роді), але повноважень глави держави вона не здійснює. Чоловік же монарха-жінки відповідного титула не носить, але може мати спеціальний титул. Так, чоловікові Єлизавети II перед їх одруженням батько Єлизавети король Георг VI дарував титул герцога Единбургського, Ерлського і Меріонезького і барона Грінвіча34. Наслідні принци, що є генеральними фігурами майже для всіх монархій35, теж одержують спеціальні титули. Згідно зі ст. 57 п. 2 Конституції Iспанії “наслідний Принц з дня свого народження або з часу, коли буде проголошений таким, набуває гідності Принца Астурійського й інших титулів, що традиційно відносяться до нащадка іспанської корони” 36. Після вступу англійської королеви Єлизавети II на престол її син Чарльз став наслідним принцем і одержав титул Принца Уельського37.

Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Iсторики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну38. Відомий російський історик державного права проф. В.Сергієвич39 вважав договір 1654 р. між Росією і Україною за персональну унію, тобто об’єднання двох окремих держав в особі одного спільного монарха – російського царя. В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. В минулому домініони явлали собою найбільш м’яку форму колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони – це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха40.

I все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають. Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутності функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається англійською королевою за поданням уряду країни співдружності із числа місцевих мешканців41.

Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії42 король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивого рішення необхідно не менше 2/3 голосів.

I все ж головним слід вважати навіть не те, як у конституції характеризується монарх – є він символом держави і єдності народу (ст. I Конституції Японії 1947 р.) чи символом єдності і стабільності держави (ст. 56 Конституції Iспанії 1978 р.), чи з цього приводу взагалі нічого не говориться (Бельгійська конституція 1831 р.) – головним є повноваження монарха. В залежності від цих повноважень розрізняють і різновиди монархічної форми правління. Як уже відзначалося в §2 розділу I даної праці, монархія може бути абсолютною (необмеженою) і конститу­ційною (обмеженою). В свою чергу конституційна система правління може бути дуалістичною або пар­ла­­ментарною.

Та кожна класифікація має умовний характер. Наприклад, у деяких державах поєднуються риси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а також дуалістичної і парламентарної монархій (Йорданія, Марокко). Проте не тільки всередині класифікації монархій виникають гібридні форми, інколи не завжди можна з легкістю визначити, з якою державою – монархією чи республікою – маємо справу. Для прикладу, в Малайзії частина суб’єктів федерації це монархії, інша частина – республіки. Глава держави в федерації виборний, але обирається монархами суб’єктів федерації із свого кола на п’ятирічний термін (тобто із числа султанів 9 штатів, які очолюються наслідними султанами, всього ж у федерації 13 штатів). Виборною є посада глави держави – шейха в Об’єднаних Арабських Еміратах. Його обирає на 5 років Верховна рада емірів – вищий орган влади в державі, куди входять правителі 7 еміратів, що і складають цю федеративну державу. Раді правителів (так інколи називають Верховну раду емірів) надається право не тільки вибору глави ОАЕ, а ще й право його дострокового звільнення з посади. В історії також відомі подібні випадки виборів монарха, як Польське королівство та Німецька імперія до 1806 року. Якщо одні правознавці43 називають таку форму правліня виборною монархією, то інші не погоджуються з цим. Так, колектив авторів під керівництвом проф. Б. Страшуна вважає, що саме словосполучення “виборна монархія” нагадує щось на зразок “смаженого льоду” 44.

На наш погляд, є всі підстави говорити ще про один різновид монархії і не намагатися поставити її на межі двох форм правління – монархічної і республіканської.

Серед найважливіших повноважень монарха є його прерогативи в законодавчій владі. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах, наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьох століть, у зв’язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето. Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правом вето не наділяють.

У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означае, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки. Так, політологи і правознавці вважають, що невдачі державних переворотів у 1981 р. і в Iспанії, і в Таїланді обумовлені відмовою монархів обох держав підтримати змовників45.

Згідно з конституцією монарх володіє прерогативою призначати уряд, проте реально в парламентарних монархіях він тільки підписує відповідний документ, а склад уряду обумовлюється співвідношенням різних сил в парламенті і визначається партією, що має парламентську більшість. Лідер партії більшості підбирає й кандидатури міністрів. Це свідчить про те, що у монарха є так звані “сплячі“ повноваження, королівська прерогатива, яка може бути застосована за умов кризи в суспільстві. Веління монарха набувають в парламентарних монархіях сили тільки у випадку контрасигнації відповідним міністром46. Та вплив монарха може зрости у випадку, коли жодна з партій не одержала парламентської більшості, і тоді глава держави одержує право дещо більшого маневру під час формування уряду47. В дуалістичних монархіях, хоча й існує пост прем’єр-міністра, проте виконавчу владу здебільшого очолює сам монарх, а тому він і підбирає, і призначає міністрів самостійно. Монарх в абсолютних монархіях має, зрозуміло, необмежену виконавчу владу, і посаду прем’єр-міністра зазвичай займає або син монарха, або один з його найближчих родичів48.


Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2018