ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



Посада глави держави в парламентарній монархії


Найбільш поширеною моделлю монархії в сучасному світі є парламентарна монархія, де реальні владні повноваження глави держави в значній мірі обмежені. Демократія і монархія, які раніше вважалися несумісними, в ХХ ст., як показує практичний досвід, досить вдало співіснують. Більше того, саме парламентарні монархії є найбільш стабільними демократичними державами, можливо, завдяки тому емоційному взаємозв’язку, який існує між монархом і населенням і який далеко не завжди може існувати з таким досить заполітизованим інститутом, яким є президент. Англійський учений В. Богданор, аналізуючи еволюцію монархії в ХХ ст. пише, що “в період між двома світовими війнами багато демократій, що базувалися на абстрактній логіці республіканізму, яка не викликала особливих емоцій у населення, впали, ніби карткові будиночки, перед загрозою економічної депресії і політичного екстремізму” 102. Та учений В. Богданор, здається, перебільшує, надмірно ідеалізуючи монархію і забуваючи при цьому, що в той час, про який він говорив, не встояли перед загрозою такі монархії, як Болгарська, Японська, Румунська, Угорська та ін., а ще раніше перед потрясіннями 1917 р. не встояла одна з найбільших монархій світу – Російська імперія, а роком пізніше розвалилася Австро-Угорська імперія Габсбургів.

Проте все ж доля істини присутня у висловлюванні В.Богданора і конституційні монархії можна вважати символом стабільності державного устрою ХХ ст. Запорукою цієї стабільності є збереження монархії як політичного інституту стали фактична трансформація її ролі в державному механізмі, відмова монарха від реальної участі в політиці і самостійного здійснення більшості своїх прерогатив. Хоча конституції монархічних країн традиційно закріплюють за главою держави широкі повноваження, та реальне становище монарха в державному механізмі найчастіше відріз­няється від формально декларованого конституціями. В парла­ментарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довір’ям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряду лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають103. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: “царює, але не править”. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним.

Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру або відмовить йому у довірії, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. Проте це повноваження парламенту урівноважується правом уряду запропоновувати монарху розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові вибори з тим, щоб конфлікт між законодавчою і виконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в результаті виборів у парламенті створиться більшість із його прихильників, якщо ж виборці з урядом не згодні, то і склад парламенту буде відповідним, а уряд буде змінено.

Подібна система відносин між монархом, парламентом і урядом характеризує парламентарний режим, або парламентаризм. Проте цей державний режим діє за умови, коли в парламенті ні одна політична партія не має абсолютної більшості і не може сформувати однопартійний уряд. Така ситуація традиційно має місце, наприклад, у Данії, Нідерландах, а в 1933 р. склалася і в Японії. Чим ширшою є партійна коаліція, яка сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, бо складніше досягти згоди між партнерами по коаліції відносно різних політичних питань. Досить якій-небудь партії відкликати своїх представників із уряду, як уряд втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і найчастіше змушений піти у відставку.

В країнах, де існує двопартійна система (Великобританія, Канада, Австралія та ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955-1993 рр.) і уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель стосунків між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, однак реально уряд, що складається із лідерів партії, яка має більшість у парламенті (нижній палаті), через цю партійну фракцію повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим одержав назву системи кабінету, або міністеріалізму.

Таким чином, за однієї і тієї ж форми правління – парламентарної монархії – можливі два державні режими: парламентаризм і міністеріалізм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи.

В наш час парламентарна монархія існує в цілому ряді розвинутих країн, в економіці яких не збереглося суттєвих пережит­к­ів феодального ладу. Це – Великобританія, Бельгія, Данія, Швеція, Норвегія, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія та ін.

Як бачимо, в парламентарній монархії немає ніякого дуалізму. Влада монарха обмежена не тільки в законодавчій сфері, але й у сфері державного управління і контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення голови уряду і міністрів, але робить він це не тільки у відповідності з пропозиціями лідерів партійної фракції, яка має більшість місць у парламенті. Формально міністри – це слуги монарха, а сам уряд є урядом монарха, але ні міністри, ні уряд ніякої відповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть. За такої форми правління в силу вступають принципи парламентаризму, а тому уряд формується парла­ментським шляхом і несе всю відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом. Як уже відзначалося, у випадку, коли парламент висловлює уряду вотум недовір’я, уряд іде у відставку або розпускає парламент і призначає позачергові вибори.

Так, у парламентарній монархії монарх позбавлений будь-яких дискреційних повноважень. Всі акти, що йдуть від нього, набувають юридичної сили тільки у разі, коли вони контрасигнуються відповідним міністром. На відміну від дуалістичної монархії в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контролює і направляє всю діяльність парламенту 104.

Найбільш типовим прикладом парламентарної монархії в Азії є сучасна Японія. Діюча нині конституція розроблялася й приймалася одразу після закінчення другої світової війни. Перший проект конституції Японії був підготовлений урядом Японії за участю групи радників у 1946 р. Він зберігав значну частину положень конституції країни 1889 р., що закріпляла велику владу імператора і мілітаристсько-бюрократичну систему. Та цей проект викликав негативну реакцію японської громадськості і Далекосхідної комісії, створеної країнами-переможницями. Тоді уряд змушений був представити до парламенту інший конституційний проект, вироблений фактично в штабі американських окупаційних військ з використанням деяких принципів англосаксонського права (помітний вплив Основного Закону США прослідковується в закріпленні прав і свобод, позначається на структурі і порядку функціонування інституту конституційного контролю)105, нових досягнень світового державознавства, а також проекту конституції групи японськиї авторів, створеного на основі Веймарської конституції Німеччини 1919 р.. 6 жовтня 1946 р. цей проект було затверджено переважаючою більшістю голосів палати перів (голосування проводилося вставанням з місця, тому точної кількості «за» і «проти» встановити не вдалося, та, на думку японських учених, останніх було не більше чотирьох). Після цього проект повернули до палати представників, де наступного дня його затвердили і передали для кінечного розгляду до Таємної ради. 3 листопада 1946 р. імператор Японії підписав указ про промульгацію нової конституції, яка 3 травня 1947 р. вступила в силу106. Ця конституція внесла значні зміни як до форми правління, тобто до системи, порядку утворення, структури і повноважень вищих державних органів влади, так і до політичного устрою країни. Незмінною залишилася тільки форма державного ладу: Японія як і раніше залишалася унітарною державою, хоча органи місцевого самоуправління стали формуватися більш демократичним шляхом і одержали більше повноважень у вирішенні регіональних питань. Найважливіші зміни форми правління полягали в тому, що нова конституція поклала край абсолютистському характеру імператорської влади і привела до парламентарної монархії. Конституція значно розширила повноваження і функції японського парламенту, який із безсилого додатку імператорської влади претворився юридично в єдиний і повноправний законодавчий орган країни. Закони, прийняті парламентом, стали обов’язковими для усії громадян, включаючи імператора. Цим було покінчено із залежністю парламента від імператора, і парламент було поставлено над імператором. Докорінно змінилося й становище уряду. Якщо раніше прем’єр-міністр і члени уряду призначалися імператором, і кабінет був відповідальним тільки перед монархом, то тепер уряд формується парламентом, перед яким він і несе відповідальність. Які ж реальні повноваження залишилися у японського імператора? Який статус він має сьогодні?

Один з досить серйозних японських державознавців професор Ч.Янага так писав про імператора: «Імператор був і залишається живим символом історії, спадщини і досягнень нації, всього, що є славного у минулому і сучасному нації, її спадкоємності і міцності. Він є уособленням історії і релігії. В його особі сконцентровані надії, устремління і майбутнє нації. Він – духовний якір, моральний керманич і політичний смолоскип, які забезпечують неухильність курсу державного пароплава. Як символ він зберігається в серцях людей, які віддають йому все найкраще». Проте далі вчений додає, що так було не завжди, і такого авторитету імператорська влада набула тільки у ХІХ ст., коли Японію почали відносити до розряду розвинених держав107.

Вважається, що правляча нині династія імператорів бере свій початок ще у сьомому столітті до н. е., коли прямий нащадок богині сонця Аматерацу 11 лютого 660 р. до н.е. Дзиму прийняв титул імператора. Згадки про це містяться в найбільш давніх пам’ятках японської культури, так званих «Кодзікі» і «Ніхонсекі», що дійшли до нас і являють собою антологію великої кількості різноманітних легенд. На думку вчених, з самого початку імперія була досить хиткою конфедерацією фактично автономних племен, серед яких плем’я Дзиму претендувало на зверхність над іншими племенами. Щоб мати основу для своїх амбіцій, Дзиму і його нащадки обожествляли своїх пращурів, ототожнюючи їх із сонцем і створюючи свого роду релігію під назвою сінтоїзм, яку у повному змісті релігією вважати і не можна, оскільки вона являє собою лише культ імператорської династії, освячення і божествене походження імператорської влади. Централізована ж монархія утвердилася в Японії тільки в VІІ ст. н.е. На цей час в країні поширилася запозичена в Китаї конфуціанська доктрина суспільного і політичного порядку, заснованого на моральному авторитеті доброчинного властитетя, яка затьмарила собою національний міф як ідеологічну основу існуючого державновго управління. Однак ні конфуціанству, ні власному японському сінтоїзму не вдалося закріпити силу і авторитет імператорської влади ще протягом довгого історичного періоду. Уже у VІІІ ст японські імператори перетворилися на маріонеток у руках буддистських клерикалів, з ІХ до ХІІ ст. вони знаходилися під абсолютним впливом придворної сім’ї Фудзівара, яка відала всіма державними справами, а в період феодальної роздробленості і падіння централізованої влади, починаючи з кінця ХІІ ст., коли до влади прийшли сегуни з феодального дому Мінамото, а потім з дому Асікага, що спиралися на військово-феодальний стан, нижчий прошарок якого складався з військового дворянства – самураїв, імператори були занедбані настільки, що один з них, наприклад, був змушений заробляти на прожиток складанням віршів, іншого через відсутність коштів не могли поховати протягом шести тижнів після його смерті, а коронацію третього за тієї ж причини змушені були відкласти на двадцять років. У наступну по тому еру сьогунату Токугава, що продовжувалася до самої буржуазної революції, більшість населення країни, особливо, селянство, скоріше за все навіть уяви не мало про існування імператора. Так, перший американський посланець до Японії Таусен Харріс тільки через декілька років по тому, як приїхав до країни, дізнався, що невідомий мешканець Кіото (за становищем на зразок «римського папи»), про якого він дещо чув, насправді і є японський імператор108. Таким чином, майже до революції Мейдзі, за свідченнями самих японських істориків та правознавців, імператори не користувалися ні реальною владою, ні належним впливом і авторитетом. Забутий міф про божествене походження імператорської влади і сінтоністська релігія були відроджені через багато століть лідерами цієї революції як її стяг, як гасло національного єднання. Професор К.Каваї писав з цього приводу: «Шляхом використання таких сучасних засобів, як публічні школи, преса, постійна армія, що легко піддається пропаганді, уряд поширив цю офіційну ідею настільки ефективно, що за кілька десятиліть як японський народ, так і зовнішній світ були змушені повірити, що імператорський інститут завжди був домінуючою силою японського життя»109. На відміну від багатьох європейських монархій, де розвиток капіталістичних відносин обмежував владу правителів, в Японії, навпаки, монарх фактично був поставлений до влади в період підготовки і проведення половинчатої буржуазної революції.Будучи кровно зацікавленими у зміцненні влади і могутності імператора, верхівка японського суспільства усіма засобами намагалася оточити його особу ореолом «святості» і «непогрішності», відроджуючи легенду про «божественне»походження. Культ імператора проповідувався щоденно, ціьому слугував увесь значний агітаційно-пропагандистський апарат: школа, церква, радіо, кіно, друкована продукція і т.д. Один з авторів першої японської конституції тодішній перм’єр-міністр Японії принц Іто Хіробумі у своїх коментарях до тексту конституції цілком серйозно стверджував, що імператорський трон з’явився тоді, коли небо і земля відокремилися один від одного, що імператор зійшов з небес божественним і священним, що він володарює над усіма своїми підданими і є особою недоторканою. Проте ця «божественність» аж ніяк не заважала імператору володіти цілком земними реальними багатствами. Японський імператор майже до кінця другої світової війни був найбільшими поміщиком і наймогутнішим капіталістом країни, що мав біля 1млрд.591млн.ієн особистого капіталу, щорічний прибуток від якого становив 15 млн.ієн110.

Влада імператора за конституцією 1889 р. практично нічим не обмежувалася. Перелку його функцій і повноважень був присвячений перший розділ конституції із 17 статей. Стаття 1, що була стрижнем усієї конституції, встановлювала: «В японській імперії царює і нею править династія імператорів безперервно з незапам’ятних часів». Наступна стаття визначала порядок заміщення імператорського трону потомками імператора по чоловічій лінії. Стаття 3 проголошувала прямо і недвозначно: «Імператор є священним і недоторканим». Стаття 4 стверджувала імператора як главу імперії, що втілює право суверенітету і здійснює це право згідно до конституції. далі конституції надавала імператору право законодавчої влади зі згоди парламенту (ст.5), санкціонування, промульгації и виконання законів (ст.6). Імператор мав право скликання, відкриття, закриття і відкладання сесій парламенту та розпуску палати представників; в перервах між сесіями парламенту він міг видавати укази, що мали силу закону. Йому належало право визначати організацію різних органів адміністративного управління, розміри заробітньої платні всім цивільним і військивим чиновникам, яких він сам призначав і зміщував з посад. Імператор був головнокомандувачем японської армії і військово-морського флоту, визначав організацію і дислокацію армії та флоту. Тільки імператор міг проголошувати війну, заключати мир і міжнародні договори, оголошувати стан облоги. Він дарував дворянські титули, чини, ордени та інші відзнаки, оголошував амністії, помилуання, проводив заміну покарань та реабілітації111.

Після цього переліку не виникає сумнівів відносно того, що японський імператор дійсно володів усією широтою державної влади і ні з ким її не поділяв. Проте слушною, на наш погляд, є думка деяких учених наприклад, К.Каваї), що ця влада особисто імператору не завжди належала. Дійсно, як можна ототожнювати таку широту повноважень, скажімо, з особою імператора Тайсе (правив з 1912 до 1926 р.), який був розумово неповноцінним (відзначимо, що імператор Тайсе доводиться дідом нині правлячому імператору)112?

У період підготовки нової конституції після капітуляції Японії одним із основних питань, навколо якого розгорілася запекла боротьба між консервативними і прогресивними силами, було саме питання про імператорську владу. Деякі найбільш радикально настроєні політики (представники комуністичної партії Японії) вимагали взагалі ліквідації імператорської системи113. Правлячі кола, навпаки, виступали за збереження повноважень імператора у тому ж обсязі, який надавала конституція 1889 р., вбачаючи в цьому гарантію політичної стабільності в державі. У всіх багаточисельних проектах нової конституції, що пропонувалися різними партіями і урядовими комісіями, імператорська влада лише могла у деякій мірі обмежуватися, але ні в якому разі на її устої ніхто не посягав. Під тиском внутрішніх ліберально-демократичних сил, а також американської окупаційної влади до конституції 1947 р. було внесено серйозні зміни щодо становища і повноважень імператора. Основний закон Японії дає зовсім нове, докорінно відмінне від конституції 1889 р., тлумачення імператорської влади і її статуса: «Імператор є символом держави і єдності народу, його становище визначається волею народу, який має суверенну владу» (ст.1). В жодній із восьми статей конституції 1947 р., присвячених імператору, відсутня навіть згадка про те, що він є главою японської держави. Більш того, ст.4 прямо зазначає, що імператор повинен виконувати тільки ті функції, які передбачені конституцією, і він не має повноважень, що відносяться до державної влади114. Ці конституційні положення дозволили цілому ряду японських учених – професорам Н.Сігеру, С.Соічі, І.Кісабуро, Ч.Янага – дійтися висновку, що, по-перше, в Японії вже не існує імператорської системи у ому вигляді, який вона мала до капітуляції Японії в другій світовій війні; по-друге, за новою конституцією імператор не є главою держави. «Зміни, що мали місце відносно ролі і становища імператора, – пише Ч.Янага, – настільки разючі, що вже не існує імператорської системи у тому вигляді, в якому вона була за старою конституцією. Відповідно до нової конституції 1947 р. імператор більше не є главою держави або представником нації. Він став лише символом держави і єдності народу, його становище визначаєься волевиявленням народу, якому належить суверенітет. Це реально означає, що з юридичної точки зору, якщо більшість народу побажає, то інститут імператора може бути ліквідовано. Іншими словами, імператор займає становище особи, що виконує тільки церемоніальні функції, які, зазвичай, складають лише частину всіх тих функцій, які належать главі держави з повноваженнями державної влади»115. Нове тлумачення імператорської влади післявоєнною конституцією викликало у деяких учених навіть ілюзію, ніби Японія кардинально змінила форму правління – стала республікою. Так, професор Н.Укаї стверджував: «В конституційних монархіях монарх іменується главою держави, але в Японії імператор – не глава держави. Значить, японський державний лад за конституцією не є монархією»116. Проте, на наш погляд, це перебільшення. В дійсності в конституції немає положення, що імператор – глава держави, але в ній відсутня і зворотня теза. Більше того, хоча ст. 4 конституції і відбирає у імператора повноваження державного органу, ст.6 і 7 наділяють його низкою функцій, характерних для глави держави. Він, зокрема, призначає прем’єр-міністра і головного суддю, промульгує конституційні зміни, закони, накази кабінету міністрів і договори, скликає парламент, розпускає палату представників, оголошує загальні вибори в парламент, «атестує» призначення і зміщення міністрів та інших вищих чиновників, а також повноваження послів і посланців, «атестує» загальні та спеціальні амністії, зміни покарань, помилування і поновлення прав, вручає нагороди, «атестує» акти ратифікацій й інші дипломатичні документи, приймає іноземних послів, виконує церемоніальні функції. Щоправда, всі ці акти імператора «в державних справах» згідно до ст.3 конституції вимагають обов’язкової «поради і схвалення» кабінету міністрів, який і несе за них відповідальність117. Проте все ж імператор здійснює функції публічного характеру, не передбачені конституцією. Наприклад, у стосунках з парламентом імператор здійснює не тільки конституційні повноваження, але й бере участь у церемонії відкриття сесії парламенту, виступає з промовою на засіданнях парламенту. Таким чином, монархічний характер державної системи Японії підтверджується не тільки наявністю і спадковістю імператорського трону, але й наведеними вище публічними функціями та функціями, якими наділяє імператора конституція. Цю тезу підтримував і видатний японський державознавець професор Мінобе: «Незважаючи на те, що нова конституція кладе демократичні принципи в основу державної організації, все ж вона зберігає монархію як державну структуру і не встановлює республіканського ладу»118.

Становище японського імператора досить часто порівнюють зі становищем британського монарха, зокрема, зприводу обох кажуть, що вони «царюють, але не правлять». З цим можна до певної міри погодитися. Дійсно, обидва монархи проголошуються символами держави і єдності народу, обидва покликані продемонструвати, що іх народи складають одну щасливу сім’ю і в такий спосіб постаратися всіх переконати, що політика й інтереси правлячого класу та народу співпадають119. Проте конституційні повноваження японського імператора і британського короля дещо різняться. Британський монарх користується і формальними, і реальними повноваженнями в сфері державної влади, чого і практично, і юридично не має японський імператор. Одним з найбільш важливих дисреційних повноважень британського монарха є право призначати прем’єр-міністра. Коли прем’єр-міністр помирає або йде у відставку, монарх повинен вибрати його наступника. Правда, цей вибір обмежений тим, що новий прем’єр-міністр повинен користуватися довірою більшості палати общин і мати спроможність сформувати кабінет міністрів. Однак дійсний стан справ такий, що ні парламент, ні партія більшості не мають права обирати свого прем’єр-міністра. А це означає наступне: якщо лідер партії більшості не займає достатньо міцного становища, слово правлячого монарха набуває вирішального значення. Чи ж користується японський імператор такими повноваження в такій досить важливій справі як призначення прем’єр-міністра? Ні юридично, ні фактично таких прав він не має, оскільки прем’єр-міністр Японії обирається парламентом, правильніше, партією більшості в парламенті, а імператору залишається тільки затвердити парламентського обранця, незалежно від того, згоден він з даною кандидатурою чи ні. Японський імператор не користується навіть такими традиційними правами, як право радити, право заохочувати і право попереджати, які має британський монарх. За новим законом про імператорський двір він навіть не може бути головою Ради імператорської сім’ї – цей пост належить прем’єр-міністру. Таким чином, як з юридичної, так і з фактичної точок зору британський монарх володіє більш широким колом повноважень, ніж японський імператор. Не слід тільки змішувати юридичне становище імператора з тим моральним впливом, яким він усе ще користується серед значної кількості японського народу. «Хоча імператор як симовл, – пише вчений і політик Цунейсі, – має досить мале або навіть не має ніякого значення, політичної ефективності трону як об’єднавчої сили неможна недооцінювати. Безперечно, імператорський інститут залишається популярним у народі і продовжує бути силою у справі стабілізації політичного життя»120.

Японські правлячі кола зробили максимум можливого, щоб укріпити моральний вплив і авторитет імператора, «модернізувати» цей інститут, привести його у відповідність з новими економічними і політичними умовами в державі. При цьому за зразок бралася головним чином британська монархія. Вказаній меті повинно було слугувати й відречення від обожнювання імператора. Ідею зречення висунули представники американської окупаційної влади. Було видано спеціального імператорського рескрипта, якого монарх зачитав 1 січня 1946 р. по радіо. Офіційна назва документа «Імператорський рескрипт від 1 січня 1946 р.: Відмова від «помилкових» концепцій». У ньому говорилося: «Ми знаходимося разом з народом, і ми завжди готові поділяти з ним хвилини радості і розпачу. Відношення між нами і нашим народом завжди базувалися на взаємодовірі та любові. Вони не залежать від легенд та міфів. Вони не спираються на хибні концепції про те, що імператор є священним і що японський народ стоїть над іншими расами і його покликання – керувати світом»121. Саме з цього акта і почався інтенсивний процес популяризації імператора. Якщо до капітуляції Японії імператор був фактично ізольований від народних мас – публічних видовищ і заходів він не відвідував, його офіційні виїзди з палацу супроводжувалися підсиленою охороною, піддані не мали права навіть дивитися на нього і повинні були схиляти голову в знак пошани, населенню були відомі тільки офіційні портрети імператора у військовій формі або чинному фраці, – то після війни він неодноразово в продовж значних термінів подорожував по країні з метою самореклами в оточенні армії фотографів і репортерів. При цьому імператор широко спілкувався з простими людьми: відвідував стадіони, селянські ферми, промислові підприємства і навіть спускався в шахту. В пресі з’явилося чимало статей і фотографій про особисте життя імпертора і його сімейства, що в попередні часи було зовсім неприпустимо.

Успадкування імператорського трону в Японії є можливим тільки по чоловічій лінії прямими потомками або кровними родичами царюючого монарха (салічна система престолонаслідування). Законом про імператорський двір від 16 січня 1947 р. (закон № 3) встановлюється наступний порядок успадкування трону: 1.Старший син імператора. 2.Старший син старшого сина імператора. 3.Інші нащадки старшого сина імператора. 4.Другий син імператора і його нащадки. 5.Інші сини і внуки імператора. 6.Брати імператора і їх нащадки. 7.Дядьки імператора і їх нащадки. У випадку відсутності в імператорській сім’ї кандидатур зі вказаним ступенем родинних зв’язків трон переходить до найближчого по крові до імператора і старшому за віком члену імператорського сімейства. Заміна почерговості престолонаслідування допускається лише у випадку душевної чи фізичної хвороби кандидата або з іншої серйозної причини і тільки за рекомендацією Ради імператорського двору.

Згідно закону, до складу імператорської сім’ї входять: імператриця, вдова-імператриця бабуся, вдова-імператриця, імператорські принци, дружини імператорських принців, імператорські принцеси, принци, дружини принців і принцес. Законні діти і онуки імператора називаються імператорськими принцами або імператорськими принцесами відповідно. Його законні нащадки в третьому і більш віддалених поколіннях називаються просто принцами або принцесами. Спадкоємець престолу, якщо він син імператора, носить титул крон-принца, а якщо він онук – імператорського онука. Імператору, як і всім іншим членам імператорської сім’ї заборонено усиновлення чи удочеріння. Інститут імператриці і питання одручення чоловіків імператорської родини визначаються Радою імператорського двору. Дружина імператорського принца, принц або принцеса, яким виповнилося 15 років, можуть за своїм бажанням вийти зі складу імператорської сім’ї. Таким же шляхом зі складу імператорської сім’ї можуть вийти імператорські принци і імператорські принцеси, але вже при наявності «нездоланих особливих причин» (ст.11, п.2 закону). Стосовно ж крон-принца та імператорського онука, то вони позбавлені такої можливості за будь-яких обставин. Член імператорської сім’ї – жінка у випадку шлюбу не з членом сім’ї, як правило, втрачає право на членство в ній.

Успадкування імператорського престолу відбувається в Японії одразу після смерті імператора. Однак, якщо спадкоємцю престолу на цей час ще не виповнилося 18 років, вводиться регентство (воно запроваджується також у випадку серйозної хвороби імператора або з інших причин, які не дозволяють йому виконувати свої функції). Регентом може бути тільки член імператорського сімейства, а його призначення відбувається за рекомендацією ради імператорського двору згідно з порядком, установленим законом.

Після введення в дію нової конституції в Японії продовжував правити імператор Хірохіто, який перебував на троні вже з 1926 р. і офіційно вважався 124-им монархом (від 660 р. до н.е.) в цьому неперервному ряду. Період царювання кожного японського імператора має свою спеціальну назву, і ера імператора Хірохіто одержала назву ери Сьова (ця назва стала офіційним іменем Хірохіто після його смерті, і тепер його називають «покійний імператор Сьова»). Зі вступом кожного імператора на престол починається нове літочислення, яке закінчується в день його смерті і є досить поширеним поряд зі звичним християнським. З 1989 р. в Японії править син імператора Хірохіто імператор Акіхіто – 125-й імператор, ера правління якого має назву ери Хейсей122. Сучасний японський імператор виховувався в західному дусі. Коли він ще був підлітком, його навчала американка Елізабет Грей Вайнінг, яка доклала чимало зусиль, щоб виховати у майбутнього імператора ліберальні почуття та настрої. Акіхіто виховувався не у закритому навчальному закладі, як це було заведено у його предків, а в Токійському університеті. На відміну від своїх попередників, він здійсним кругосвітню подорож, яка широко рекламувалася в японській пресі і під час якої він був присутнім на коронації правлячої нині британської королеви Єлизавети. В 1959 р. Акіхіто здивував усю країну тим, що одружився на дівчині на ім’я Мічіко Сода, родом із сім’ї підприємця – президента найбільшої борошномельної кампанії.

Своєрідністю відзначається і процес сходження японського імператора на престол. За формою він не схожий на жодну із світових коронацій. Відмінною рисою цього процесу є його надмірна простота, повна відсутність публічності і розкішності, хоча елементи урочистості все ж залишаються. Релігійна церемонія здійснюється імператором на самоті в священному приміщенні імператорського палацу в місті Кіото, де поховані останки імператорських предків. В оточенні духів своїх предків імператор виголошує священну клятву, зміст якої ніколи і нікому не стане відомим. Після цього в оточенні тільки найближчих осіб в надто простій обстановці проходить коронаційна церемонія: ні корони, ні скіпетра, ні держави, ні помазання не існує. Відрізняється і зміст клятви, яку промовляє імператор під час цієї процедури: якщо в Англії й інших монархічних державах вона адресується живим, то в Японії – це звернення до предків.

Основним органом, що розглядає і вирішує всі справи імператорського дому і сім’ї, є Рада імператорського двору, створена згідно до вже згадуваного закону про імператорський двір. Рада складається із голови і дев’яти членів. Головою Ради стає автоматично прем’єр-міністр за посадою, а до її членів входять два представники від імператорської сім’ї, президенти і віце-пре­зиденти обох палат парламенту за посадою, генеральний директор управління імператорського двора при канцелярії прем’єр-міністра, головний суддя Верховного суду і один суддя Верховного суду. Строк повноважень в Раді прем’єр-міністра, президентів і віце-президентів палат, директора управління імператорського двора і головного судді Верховного суду визначається строком їх повноважень у відповідних державних органах. Стосовно представників імператорської сім’ї та судді Верховного суду, то вони кооптуються до Ради із числа членів імператорської сім’ї і членів Верховного суду відповідно строком на чотири роки. Крім основних членів Рада має так званих резервних членів, до складу яких входять заступники керівників або члени відповіднихорганів і імператорської сім’ї. Кворум для роботи Ради складає шість чоловік. Рішення і рекомендації Рада приймає простою більшістю голосів присутніх, а з найважливіших питань – більшістю в дві третини голосів. Рада має повноваження вирішувати такі питання, як престолонаслідування, шлюби членів імператорської сім’ї, членство в імператорській сім’ї, встановлення регентства і т.п..

Господарськими питаннями, що мають відношення до імператорського двора, відає управління імператорського двора при канцелярії прем’єр-міністра.

Після капітуляції Японії у імператорської сім’ї, яка була найбагатшою в країні, законом було вилучено основну частину майна і вкладів на користь держави. У новій конституції є спеціальна стаття (ст.8)123, яка прямо забороняє передавати імператорському дому, а останньому одержувати, будь-яку власність або дарунки без санкції парламенту. Витрати імператорської сім’ї в повоєнний період оплачуються із коштів державного бюджету. Більш детально питання про оплату витрат імператорського дому і взаємовідносин між троном і державою з майнових питань вирішуються законом про економіку імператорського двора від 16 січня 1947 р. (закон № 4) і законом про застосування закону про економіку імператорського двора від 2 жовтня 1947 р. (закон № 113). З метою здійснення взаємовідносин між династією і державою створено спеціальний орган, що має назву Економічна ради імператорського двора. Рада складається з прем’єр-міністра, президентів і віце-президентів обох палат парламенту, міністра фінансів і генеральних директорів управління імператорського двора та ревізійного управління. Ця Рада вирішує питання про передачу державного майна на потреби імператорського двора, питання відчудження майна та ін.

Щорічні асигнування, санкціоновані парламентом на утримання імператорського двора, бувають трьох видів: витрати внутрішнього двора, під якими мають на увазі власне імператорську сім’ю, що витрачає ці кошти особисто; витрати імператорського двора на здійснення імператорських функцій, поїздки, на підтримання самого двора в належному вигляді і стані і т.п.; нарешті, витрати на найближчих родичів імператора (перш за все, його брати та їх сім’ї). Двома останніми видами асигнувань відає управління імператорського двора при кабінеті міністрів.

Таким чином, в результаті післявоєнних реформ і прийняття нової конституції 1947 р. японський імператор в значній мірі втратив свою економічну і політичну владу. Однак його моральний вплив і авторитет серед населення Японії доволі значний: 80% дорослого населення країни підтримують монархічну форму правління. Можливо, це відбувається ще й тому, що зміст та ідея японської конституції повністю відповідають сучасній конституційній доктрині про обмеження владних повноважень вищих державних органів: «Підсилити конституціоналізм – це значить підсилити ефективність обмеження влади держави»124.


Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2018