ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



2.6. Співвідношення правової доктрини, принципів права та юридичної норми. Поділ системи права на публічне та приватне право


У романо-германському типі правової системи правова доктрина достатньо тривалий час була основним джерелом права. І тільки у зв’язку з інтенсивними кодифікаційними процесами, що відбувалися на європейському континенті, вона поступилася місцем нормативно-правовому акту, зокрема, закону.

Однак доктрина і в наші дні у ряді правових систем континентального права є важливим джерелом права. Так, у Швейцарському Цивільному кодексі фіксуються норми, що дозволяють органам застосування права у випадках наявності прогалин у законодавстві виносити рішення на підставі робіт відомих вчених-юристів у галузі цивільного права.

На сучасному етапі основним призначенням доктрини є створення правових принципів, понять, термінів, методів нормотворення та застосування і тлумачення права. У юридичній літературі під правовою доктриною розуміють систему наукових правових понять, поглядів та концепцій про сутність та призначення права у конкретно-історичних умовах.

Особливе місце займає правова доктрина щодо принципів права. У межах правової системи між ними існує як генетичний (доктрина формує принципи права), так і функціональний зв’язок.

Перш за все, мова йде про існування "загальних принципів права", які можна відшукати як у межах закону, так і поза ним. Як правило, принципи права трактуються як основні ідеї, засади, що виражають найбільш суттєві ознаки позитивного права та визначають зміст і спрямованість правового регулювання.

Принципи права характеризують не лише сутність, але й зміст права, відображають не лише його внутрішню будову, статику, але і весь процес застосування (реалізації). Принципи права є своєрідною конструкцією, основою, на якій базуються всі інші елементи правової системи (особливо це стосується системи права). Вони є і основним орієнтиром будь-якого різновиду юридичної діяльності (правотворчої, правозастосовчої, правотлумачувальної, правореалізаційної). Зокрема, це стосується, юридичної діяльності державних органів. Рівень стабільності, впорядкованості, ефективності правової системи знаходиться у прямій залежності від міри дотримання загальних принципів права. Вони сприяють зміцненню внутрішньої єдності, узгодженості та взаємодії елементів правової системи.

Принципи права наділені властивостями системності, мають свою структуру, утворюють систему нормативних регуляторів, основою яких є загальноправові засади. Їх можна класифікувати за різними критеріями: за типом права, за сферою поширення, сферою юридичної діяльності тощо. Але всі ці класифікації не виключають одна одну, а свідчать про багатогранність цього правового явища. Ієрархія основних принципів права має, перш за все, гносеологічний та узагальнюючий характер. Порушення одного з принципів права відбивається на реалізації інших принципів права і на престижі, авторитетності законодавства тієї чи іншої держави. Дотримання кожного з них зокрема є своєрідною гарантією для функціонування всієї ієрархії принципів права, виконання всіх інших вимог права. В цій ієрархії основне місце займають загальні принципи права. В юридичній літературі загальні принципи права розглядаються у двох аспектах: 1) як фундаментальні принципи, без яких не може існувати правопорядок, спільні як для внутрішнього, так і для міжнародного права; 2) як загальні принципи міжнародного публічного права.

У правових системах романо-германського типу загальні принципи права фіксують підпорядкованість права велінням "вищої ідеї права", "надпозитивної" справедливості. Вони є основою для вирішення справи по суті при наявності прогалин у законодавстві або недопустимості буквального тлумачення. Таке розуміння принципів права розкриває характер системи законодавчих приписів.

Подібність загальних принципів права, поняття юридичної норми у національних правових системах є однією з суттєвих ознак РГ типу, яка характеризує його єдність. Поряд з цим, необхідно відмітити, що їх подібність обумовлюється генетичними зв’язками між принципами і нормами у кожній правовій системі даного типу: загальні принципи права є основою для формування юридичних норм, без врахування основних правових засад не може бути сформульована ефективна юридична норма.

У всіх правових системах романо-германського типу юридичну норму аналізують, розуміють, оцінюють однаково.

У юридичній літературі під юридичною нормою, як правило, розуміють загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється (санкціонується) і забезпечується державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин.

Правова доктрина у романо-германському типі виявляє і формує не тільки загальні принципи, але і норми права. Юридична норма у континентальному праві є проміжною ланкою між загальними принципами права та вирішенням справи по суті (застосуванням права). А тому юридичні норми повинні мати і належний рівень узагальненості, щоб регулювати відповідний тип відносин і водночас не бути занадто загальними, так як не зможуть бути належним регулятором відносин у конкретній ситуації. Проте ця рівновага не є обов’язковою для всіх галузей права. Так рівень узагальнення може бути більшим у галузях, де немає потреби суворо регламентувати поведінку суб’єктів, і навпаки, де є потреба у суворій регламентації (адміністративне, кримінальне, фінансове право тощо), там необхідною є більш детальна конкретизація.

Єдиний підхід до поняття юридичної норми, її взаємовідносин з принципами права, її місця у механізмі правового регулювання – це одна з основних ознак континентального права, яка обумовлює єдність правових поглядів, юридичного мислення у цих правових системах. Цей підхід зумовив створення панівної у наші дні теорії джерел права у правових системах романо-германського типу.

Крім цього, визнання загального характеру юридичної норми, потребує обов’язкового формування у юристів-практиків вміння та навичок щодо тлумачення їх змісту.

Концепція юридичної норми у континентальному праві передбачає, що суб’єкт правотворення не може передбачити всі конкретні ситуації у юридичній практиці, а тому функцією правової норми є встановлення правових меж та директів суб’єкту правозастосування, а тому юридична норма має завжди залишати йому необхідну міру свободи розсуду.

Ця концепція передбачає наявність значно меншої кількості юридичних норм, ніж у правових системах англо-саксонського типу, так як вони сформульовані більш абстрактно та узагальнено. А це надає суб’єктам правозастосування (особливо, суддям) великі повноваження у застосуванні та тлумаченні норми права.

Таким чином, у широкому розумінні право у правових системах романо-германського типу – це не тільки правові норми, а також і їх тлумачення. Тобто завжди у юридичній практиці виникає потреба у так званих "вторинних нормах", які конкретизують і доповнюють "первинні" (створені у процесі правотворчої діяльності). Але їх існування можливе лише у чітко визначених правових межах.

У всіх правових системах романо-германського типу юридичні норми об’єднуються у певні групи (інститути та галузі права), які у свою чергу утворюють внутрішньо узгоджену систему права.

Відмінна особливість континентального права проявляється у чіткій галузевій класифікації системи права. Система права поділяється за предметом та методом правового регулювання на галузі права, а в межах галузей права виділяються підгалузі та інститути.

Поряд з цим, у всіх правових системах романо-германського типу визнається поділ права на публічне та приватне право. Цей поділ є доктринальним і має загальний характер. Він має глибокі історичні витоки і був відомим ще за часів Давнього Риму з метою диференціації правового регулювання приватних та загальних суспільних інтересів. Хоча основна увага у Римі концентрувалася на приватно-правових нормах. Лише ХVІІ-ХVІІІ ст. теорія природничого права стимулюючи розвиток публічного права через ідею кодифікації, змусила шукати нові критерії розмежування публічного і приватного права.

Підставою поділу системи права на публічне та приватне є поділ суспільних відносин на горизонтальні і вертикальні.

В цілому можна сказати, що до публічного права відносяться ті галузі та інститути, які визначають вертикальні субординаційні відносини, а до приватного – галузі та інститути, що регулюють відносини між юридично рівними суб’єктами (горизонтальні відносини).

Критеріями такого розподілу можна назватитакож: 1) методи правового регулювання; 2) способи захисту інтересів.

До публічного права, як правило, відносять конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, міжнародне публічне право. У правовідносинах, де однією із сторін виступає держава, там є сфера публічного права.

До приватного права, як правило, відносять цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право.

У різних правових системах континентального права класифікація галузей публічного та приватного права в основному подібна. Проте є і ряд відмінностей. Так у німецькій правовій системі трудове право відносять до "змішаної" групи. У Франції до сфери приватного права відносять цивільно-процесуальне право.

Однією із відмінних ознак приватного від публічного права є те, що більша частина приватного права є кодифікована. Публічне право на зовні об’єктивується через конституційні, органічні та звичайні закони.

У сучасних умовах спостерігається взаємопроникнення інститутів приватного та публічного права. Наприклад, посилення адміністративно-правового регулювання у сфері аграрних, земельних відносин, і навпаки, застосування засобів приватного права у регулюванні діяльності промислово-торгових утворень, корпорацій державного походження.

Це свідчить, що між інститутами публічного та приватного права існує тісний зв’язок, поділ між ними є більш методологічний, ніж реальний. У будь-якій галузі публічного права можна зафіксувати інститути приватного права і навпаки. Тільки у зв’язку з суттєвою перевагою кількості цих інститутів у певній галузі ми зможемо віднести її до публічного чи приватного права.

Цей поділ не повинен надавати переваги публічному чи приватному праву, зокрема, бо це може привести до негативних наслідків (абсолютизації публічної сфери – у тоталітарних державах; абсолютизація особистого перед суспільним у перехідні періоди). Поділ системи права на публічне і приватне право є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави обмежене; 3) формування у суспільній свідомості уявлення про невтручання держави в інтереси особи; 4) формування засобів, які б перешкоджали безмежній нормотворчості держави.

Таким чином, можна вважати, що публічне і приватне право, це парні категорії, які не можуть існувати одна без одної. У сферах функціонування суспільства, держави і громадянина з’являються потреби, що потребують як приватно-правового, так і публічно-правового регулювання.

Висування в сучасних умовах на перше місце прав і свобод людини та громадянина не означає протиставлення їх інтересів інтересам суспільства та держави. В той же час публічна сфера – це загальні інтереси різних спільнот, об’єднань; це об’єктивні умови нормального існування і діяльності людей, їх організацій, підприємств, суспільства в цілому. Без забезпечення загальних потреб, інтересів неможливим буває і забезпечення особистих потреб. Належне функціонування інститутів публічного права є гарантією стійкості, стабільності суспільства та умовою і гарантією реалізації приватного права. Тому публічне та приватне право органічно взаємопов’язані та взаємодіють між собою.



Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2021