Проблема формування соціального порядку нерозривно пов'язана з державотворчим процесом. Адже соціальний порядок е показником рівня і способу організованості соціального життя в державі і може розглядатися в широкому діапазоні: як спроможність соціуму до самоорганізації, як ступінь дотримання соціальними суб'єктами системи юридично-правових норм, прийнятих в суспільстві, як прояв зрілості й ефективності діяльності держави і державних інститутів тощо. Оскільки феномен «соціальний порядок» носить динамічний характер і діалектично пов'язаний з якістю соціо-культурних змін у суспільстві, це підтримує стійкий теоретичний і практичний інтерес до нього, особливо на перехідних етапах розвитку суспільства, коли суперечності між старими і новими тенденціями стають найактивнішими, надаючи даному феномену помітних змістовних зрушень.

Суттю нинішнього перехідного етапу розвитку пострадянської України є трансформація всіх сфер суспільного життя в напрямку від тоталітарної до демократичної, правової, соціальної форми його організації. Радикальність суспільних перетворень зумовлює гостру боротьбу між старим і новим. Практично це означає, що в суспільстві одночасно, з одного боку, формуються та розвиваються елементи демократично-правового, громадянського суспільства, які залишаються поки що незрілими та виглядають швидше як тенденції, і з другого - зберігаються традиції і прояви попередньої системи, певним чином гальмуючи і деформуючи демократичні процеси.

В площині проблеми, що розглядається, подібні макросистемні явища свідчать про наявність на рівні суспільної свідомості двох підходів до змісту феномену «соціальний порядок». Вони відображають ціннісне та ідеологічне розмежування населення і політичних сил країни навколо відношення до суспільно-політичного устрою української держави та оступовий процес трансформації концептуальних теоретико-методологі-чних засад та підходів у виборі технології застосування соціального порядку у відповідності з метою і реаліями сучасного життя.

Вихідні принципи соціального порядку в демократичній, правовій, соціальній українській державі визначаються її метою - соціальною справедливістю, яка досягається створенням всебічних умов і гарантій для максимальної самореалізації фізичного і духовного потенціалу всіх соціальних суб'єктів, а також відповідним їх правовим забезпеченням та діями проти економічних, фінансових, адміністративних і т.п. зловживань. Серед факторів, що детермінують механізм його формування, необхідно виділити сус-пільно-історичні, соціально-психологічні особливості народу, його національні й духовні традиції, рівень політичної і правової культури тощо. Однак, провідну роль відіграють тут цінності правової державності, як необхідної правової форми організації і діяльності публічної політичної влади, та її взаємовідносин з індивідами, як вільними і рівноправними особами, суб'єктами права. Стрижневим моментом такого підходу є абсолютно нове розуміння права, правопорядку і правозахисту, що передбачає затвердження нових засад у суспільному і політичному житті, правовій організації державної влади, правових відносинах між владою та індивідом, які розглядаються під кутом зору визнання та захисту прав і свобод людини і громадянина. Звідси - необхідність правової організації і діяльності держави та державних органів, формування правового закону і правового порядку як основи законотворчої, правозастосувальної та правоохоронної діяльності всієї його інституціональної системи. Такі змістовні принципи соціального порядку знаходять практичне продовження в соціальній політиці держави, під якою розуміється політика регулювання соціальної сфери. Звичайно, таке регулювання в цілому спрямоване на досягнення добробуту в суспільстві, однак, разом з тим, встановлюється, відтворюється і змінюється система соціальної нерівності, що відповідає інтересам тих чи інших політичне домінуючих соціальних суб«єктів. При цьому правове, соціальне орієнтоване суспільство соціальну нерівність грунтує на правовій рівності, на свободі у всіх сферах життя. Це стає фундаментом стабільного правопорядку в суспільстві та запорукою формування соціального порядку, що відповідає принципам демократичної, правової, соціальної держави.

Однак, подібна форма соціального порядку, хоча і має ідеологічну та юридичну підтримку нормами Конституції України і значною частиною населення, не збігається з реальним станом суспільного життям, що формує розчарування і недовіру до неї і підживлює інерцію старого підходу до розуміння суті і механізму формування соціального порядку.

Відомо, що згідно із традиціями радянської тоталітарної системи поняття «соціальний порядок» тяжіє до поняття «класовцй порядок» і фактично підміняється останнім. Основними ж властивостями цієї системи є принцип домінування абстрактного загального (державного, суспільного, народного, колективного) над індивідуальним, відсутність правового характеру відносин і фактичне визнання правового нігілізму, коли право панівної політичної сили набуває форми закону, а правосвідомість ототожнюється із законосвідомістю. Класове-вольове розуміння права як форми вираження і застосування насильства формує і поліцейсько-репресивний (владно-примусовий, насильницько-наказовий) механізм, який виступає основним засобом підтримки «соціального порядку» в суспільстві. Саме різноманітні негативні фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру, у тому числі відсутність чіткої програми дій та брак помітних позитивних зрушень у суспільстві, неефективна функціональна діяльність держави та державних інститутів, дискретність соціально-економічного, політико-національного, духовно-культурного поля тощо, роблять подібний підхід, або окремі його принципи ідеологічно та практично досить привабливими для певних прошарків населення, політичних діячів як лівої, так і правої орієнтації, частини представників державно-управлінських і силових структур, посилюючись в умовах реальної соціально-економічної кризи суспільства та її похідних - зростання злочинності, розповсюдження корупції, всевладдя чиновників, слабкої соціальної захищеності населення тощо.

Таким чином, незважаючи на історичну необхідність і логічність, процес формування в пострадянському українському суспільстві соціального порядку демократично-правового змісту носить складний характер і відбувається в умовах гострої боротьби з проявами попередньої системи. Це викликає потребу в подальшому комплексному підході до теоретичного обгрунтування та вдосконалення механізму запровадження нової форми соціального порядку, яка відповідає стратегії розвитку України. Разом з тим, процес формування інституту соціального порядку зумовлюється специфічними особливостями колишнього і сучасного соціокультурного життя країни, динамікою та напрямком змін суспільної свідомості, а тому можливістю корекції змісту та засобів застосування нової форми соціального порядку під впливом прогресивних або регресивних соціальних тенденцій та змін відповідних орієнтацій і настроїв політичних лідерів і населення.