§ 1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді
Поняття позову. Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст. 6 ЦК, статті 4, 5 ЦПК). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 1, 4 ЦПК), виступає позов (позовна вимога — actio — лат.).
В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно1. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення до суду. А в суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву для нього роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду — його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.
При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що являє собою юридичну дію в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК, які проводять відмінність між поняттям «позов» і «пред'явлення позову» (назва розділів 11, 16, статті 125-130,140-145 ЦПК та ін.). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються в процесуальних формах — вимогах, клопотаннях, заявах.
При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої в суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб (п. 2 ст. 136 ЦПК). Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою порушення судової діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображена в ст. 4 ЦПК, за якою кожна заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, перелік яких наведено у ст. 5 ЦПК. Отже, необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу в справах позовного провадження в ЦПК названа позовом або позовною вимогою (статті 136-145 ЦПК).
Порушена позовом судова діяльність по розгляду і вирішенню конкретної цивільної справи спрямована як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку та правове виховання громадян, а також на захист державного і громадського інтересу.
Таким чином, позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення цивільної справи в суді і судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і громадських інтересів. Сам позов в цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. В такій вимозі до суду вмішується також вимога позивача до відповідача, тому в теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права, що позов має дві сторони, — матеріально-правову і процесуально-правову; тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву2.
Суть позову може бути визначена правильно лише з врахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова сторона позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до порушення цивільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу в справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позову. Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі його органу, яким є суд. Процесуально-правова сторона позову — це вміщена в ньому вимога до суду про захист права з спірних правовідносин.
Елементи позову. Його складові частини: предмет, підстава, зміст.
Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет складають такі правовідносини — визнання наявності їх чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення
Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК). Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення сумісного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів по забезпеченню позову, зупинення провадження у справі, тощо.
Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних матеріальних правовідносин.
Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.
Змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в позові про виселення за неможливістю сумісного проживання предметом позову будуть спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість сумісного проживання; зміст — вимога про постановлення рішення про виселення відповідача.
Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії цивільного процесу спірне3. Окремі автори, виділяючи в позові два елементи, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Разом з цим, на їх думку, позов має дві сторони — вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними в складових частинах позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.
Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення — за ним провадиться класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому засіданні, постановлення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.
Спірність змісту позову обумовило в теорії цивільного процесу різний підхід до визначення поняття решти двох елементів — предмета і підстави. Стверджується, що предмет позову складають дії і бездіяльність відповідача, яких домагається позивач шляхом винесення судового рішення, а також і матеріальний предмет4. Останній не властивий для всіх позовів (захист честі і гідності), а якщо є, то виступає об'єктом спору, а не позову. Була висловлена думка, що предметом позову є вимога позивача до суду про задоволення матеріально-правового домагання до відповідача5. За цією концепцією всі позови про присудження мають один і той же предмет, що суперечить дійсності. За іншою думкою, предмет позову складає захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, дії суду по захисту шляхом визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права тощо6. Але захист порушеного чи оспорюваного права — це функція суду. Тому визначений так предмет позову має спрямовуватися до суду, в дійсності ж він характеризується спрямованістю до відповідача. Ним буде матеріально-правова вимога, яка пред'являється позивачем до відповідача і з приводу якої суду належить постановити рішення у справі. Однак не спірне суб'єктивне право і обов'язок, правовідношення7, які внаслідок неординарного розвитку правовідносин, складають тільки базу для виникнення матеріально-правової вимоги.
Стосовно підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу8. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Дійсно, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому ґрунтується позов, може бути встановлена з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 137 ЦПК). Позивачі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвести ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує такому праву, — завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимога позивача. Норми права виступають базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.
Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення. Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншим, що має вирішальне значення для порушення цивільної справи в суді і розвитку цивільного процесу (п. 3 ст. 136 ЦПК). Вони визначають зміст процесуальної діяльності по захисту цивільного права. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 103 ЦПК).
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для захисту права, а підстава — визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі визначається обсяг і напрямок дослідження справи в судовому засіданні, підстави і способи забезпечення позову (ст. 149 ЦПК). Предмет і зміст позову надають можливість вирішувати питання про оголошення розшуку відповідача (ст. 97 ЦПК). В стадії розгляду і вирішення справи елементи позову виступають основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Визначення елементів позову необхідне для пред'явлення вимоги і постановлення додаткового рішення з підстав пп. 1,2 ст. 214 ЦПК; з'ясування змісту рішення шляхом його роз'яснення (ст. 215 ЦПК). Без них неможливе вирішення питань про негайне виконання рішення (статті 217-220 ЦПК), закриття провадження у справі (пп. 1-3, 6, 7 ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК) та інші. Необхідність визначення елементів позову виникає при перевірці існуючими апеляційним і касаційним порядками обґрунтованості та законності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановлена при зіставленні з предметом і змістом, а обґрунтованість — з підставою позову
Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до постановлення незаконного і необґрунтованого рішення. Так, у справі за позовом О. до М. і ЖБК про поділ паю суд виніс рішення про стягнення на користь позивачки 46 850 гривень. Це рішення було скасовано в порядку нагляду тому, що в даному випадку йдеться про виділення в користування кожному з подружжя жилої площі в кооперативному будинку, оскільки тільки для цього вони вносили гроші. Суд же фактично поділив лише грошові кошти, не вирішивши спір між сторонами. Помилка суду стала можливою тому, що він не з'ясував предмет і зміст позову у цій справі. Предметом позову буде матеріально-правова вимога про поділ майна подружжя, а не тільки грошових сум. Змістом — винесення рішення про виділ на користь позивача частини жилої площі кооперативної квартири.
Елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що складають предмет позову. В той же час правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний засіб такого захисту — зміст позову.
Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються: на позови про присудження (виконавчі), (actionescum condemnations), визнання (установчі) (actiones condemnations), перетворювальні (про конститутивне рішення)9.
Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ст. 6 ЦК).
Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).
Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.
Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (ст. 6 ЦК). Це позови про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу включаються: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення10. Заперечуючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як самостійного виду, а складової частини (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути також підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 231 ЦПК). Позови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення правовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. А поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворювальних дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літературі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в самостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значення. Але деякі позови, що відносяться до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші.
Класифікацією позовів за змістом на види не завжди досягається можливість розкриття особливостей всіх позовів, в зв'язку з чим позови можуть бути класифіковані залежно від характеру спірних відносин та в складі окремих правовідносин. Така систематизація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в окремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдосконалення

§ 2. Право на позов. Право на пред'явлення позову і процесуальний порядок його реалізації
Поняття права на позов. Право громадян на захист прав і свобод від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного провадження трансформовано в право на позов. За своєю структурою право на позов як право на судовий захист складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. При цьому в юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначно: як нерозривна, органічна єдність права на позов11; як два самостійні поняття — право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні12; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову13.
Концепція права на позов, як нерозривна єдність двох повноважень, — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов в процесуальному розумінні відрізняється від права на позов в матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень. Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову обумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов в матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні в процесі постановлення рішення.
Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, — закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.
Відсутність права на позов в матеріальному розумінні веде до постановлення рішення про відмову в задоволенні позову. Тлумачення права на позов тільки в процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес чи відсутні обставини, які свідчать про їх порушення. Право на позов в матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов в процесуальному розумінні виступає інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.
В теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов в процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається в зміст права на позов в процесуальному розумінні. Стверджується, що це — право обґрунтовувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, право активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, право домагатися скасування постановлених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність в стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права14. Таке розкриття змісту права на позов в процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача в процесі, тоді, коли воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.
Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 100 ЦПК), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423,424 ЦПК). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи державного управління, підприємства, установи, організації і громадяни (статті 5, 121 ЦПК). Всі вони відповідно до статей 4, 5 ЦПК є заінтересованими особами.
Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов в процесуальному розумінні в теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає з закону15; як правоздатність або її елемент16; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являється у сторін тільки з порушення справи в суді17; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право18. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком різного підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.
Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозривною єдністю таких можливостей: вид і межі можливої поведінки для суб'єкта права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити в дію примусову силу державного апарату для їх здійснення19.
Право на пред'явлення позову є складовою частиною передбаченого ст. 4 ЦП К права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захистом. Цьому праву відповідає обов'язок суду прийняти до свого розгляду звернену до нього заяву (ст. 5 ЦПК). Право особи на звернення (на пред'явлення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обов'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо з закону, дає можливість зробити висновки, що такі права є також суб'єктивними.
Щодо положення, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її елементом, необхідно зауважити, що в теорії прав правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження прав20, прав і обов'язків21, загальних прав22, специфічних суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків23.
Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки (ст. 100 ЦПК), виступає не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі) та права суб'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).
Реалізація права на пред'явлення позову
Для того щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні в наявності (відсутності) певні обставини, які б свідчили про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем. В теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови24. Такі умови визначаються з ст. 136 ЦПК, але аналіз даної норми свідчить про те, що вони носять інший правовий характер, — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'явлення позову.
Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 100 ЦПК правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо з закону, то ним наділені всі заінтересовані особи (статті 4, 5 ЦПК): громадяни і юридичні особи для захисту свого права, органи державного управління, прокуратури, підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів в передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК не встановлює ніяких умов.
Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 136 ЦПК для реалізації права на пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені в цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (статті 4, 137, 138, 64, 124-131 ЦПК). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.
Наявність відповідних умов пов'язувалася дореволюційними процесуалістами не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того щоб розпочався процес, необхідні в наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх приводами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин25.
Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, класифікуються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, в свою чергу, залежно від їх змісту—на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета спору — на суб'єктивні і об'єктивні
До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:
а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100 ЦПК), та відповідно до ст. 102 ЦПК вони можуть бути сторонами у справі.
Наявність цивільної процесуальної правоздатності необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають в процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами і обов'язками), в якій закріплені державні функції, а не правоздатність. Це відноситься і до суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь в процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто правосу-б'єктності26.
Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову, є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейські суди). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками в цивільному процесі (ст. 16 ЦПК); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 57, 42 ЦПК).
При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності в них статусу юридичної особи. При його відсутності суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК
б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 1, 24 ЦПК). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори на обґрунтування цього стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача27. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному, а не на юридичному розумінні спору про право, яке в теорії процесу має дискусійний характер28.
Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.
Особливість спору про право у деяких справах виявляється в можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС та ін.). Такою рисою характеризуються справи по спорах, перелік яких встановлено п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України, суд відповідно до ст. 124 Конституції не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»);
в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, і кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК) і відповідно до ст. 124 Конституції поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 25 ЦПК, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.
У юридичній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК називається така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру29. Але вирішення питання, чи є пред'явлена вимога правовою, виступає складовою частиною правосуддя і встановлюється в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, яка виступає самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст непідвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями в юридичній літературі обґрунтовується також як самостійна вимога відсутність в законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду30, які також охоплюються змістом підвідомчості;
г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи (пп. 3,4 ст. 136, ч. З ст. 231 ЦПК);
д) відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). В даному випадку на можливість порушення справи в суді має преюдиціальне значення рішення товариського суду у тотожній справі;
е) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Але оскільки укладення угоди носить диспозитивний характер, то сторони за взаємною угодою можуть від неї відмовитися. Але відповідно до ст. 6 Положення про третейські суди сторона вправі відмовитися від договору, якщо доведе, що будь-хто з суддів заінтересований в наслідках справи і що про ці обставини їй не було відомо при укладенні договору. Отже, порушення цивільного процесу за наявності угоди між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду можливе, якщо друга сторона не наполягає на її дотриманні і не заперечує, щоб спір був розглянутий судом, оскільки її поведінка в даному випадку буде свідчити про відмову від третейського договору.
Відсутність однієї з зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви та порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (статті 136, 227 ЦПК). Але якщо за одних умов особа не може взагалі реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то відсутність других може бути усунена, а справа прийнята і розглянута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду).
Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом31. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на захист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, обумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.
Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, в результаті чого порушується цивільна справа в суді. До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову входить:
а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є позовна заява. За змістом в позовній заяві мають бути зазначені всі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 137 ЦПК: назва суду, до якого подається заява; точна назва позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назва представника позивача, коли позовна заява подається представником; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що стверджують позов; зазначення ціни позову; підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.
Позовна заява про розірвання шлюбу повинна містити в собі також відомості про рік народження кожного з подружжя, про наявність неповнолітніх дітей, їх прізвище, ім'я та по батькові, при кому з батьків вони знаходяться і пропозиції щодо участі подружжя в утриманні і вихованні дітей після розірвання шлюбу. В позовну заяву може бути також включено вимогу про поділ спільного майна подружжя.
До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо вона подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.
Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 125,126 ЦПК) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 90 ЦПК), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, а, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб в їх виконанні.
Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) з зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням з тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 88-92 Земельного кодексу, статей 203,440,453 ЦК з врахуванням при цьому, зокрема, всіх необхідних витрат по відновленню родючих чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки32.
Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.
Але матеріально-правове обґрунтування позову не відноситься до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмови в прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що стверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. ЗО ЦПК) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини, як необхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК не зобов'язує посилатися в позовній заяві на юридичні норми, що стверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом в силу їх посадового становища, повинні бути кваліфікованими з правової сторони. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість в цій частині позовної заяви викласти окремі клопотання, як-то: про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, забезпечення доказів тощо.
Для захисту прав позивача має значення відбиття в позовній заяві ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК), яка обумовлює розмір сплати державного мита (ст. 64 ЦПК), розподіл судових витрат між сторонами (статті 75, 78, 80 ЦПК) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи в суді. Ціна позову, відображена в судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення — на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 65 ЦПК.
Завершальним реквізитом позовної заяви (п. 7 ст. 137 ЦПК) є підпис позивача або іншої уповноваженої особи з зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову в межах строків давності і забезпечує додержання в судочинстві принципу швидкості.
Позовна заява подається з копіями відповідно до кількості відповідачів. Залежно від складності і характеру справи, коли суддя визнає за необхідне, він може витребувати від позивача чи особи, яка пред'являє позовну заяву в його інтересах, копії всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав можливість краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ст. 138 ЦПК зазначене правило не поширюється на позовні заяви в трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника;
б) оплата позовної заяви державним митом згідно зі статтями 65-69 ЦПК, Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», з наступними змінами, зокрема, внесеними Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК, або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні в зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається неподаною і повертається позивачеві (ст. 139 ЦПК);
в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, прокурор і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 5 ЦПК). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки і піклування (статті 101,111 ЦПК, статті 66, 129 КпШС та ін.). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи в суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;
г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно стверджується документами, передбаченими ст. 113 ЦПК. При відсутності належно оформленого повноваження суддя на підставі п. 9 ст. 136 ЦПК зобов'язаний відмовити в прийнятті позовної заяви;
д) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встановлених статтями 124-131 ЦПК (п. 7 ст. 136 ЦПК). У випадках, коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, в якій зазначає, до якого суду йому слід звернутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, то вона передається судом за належною підсудністю (ст. 132 ЦПК).
Процесуальним діям по здійсненню права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити в ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення статтею 136 ЦПК вичерпного переліку підстав відмови в прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті заяви
Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, порушення цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

§ 3. Об'єднання і роз'єднання позовів
Об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою, одного і того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного і того ж відповідача (ст. 144 ЦПК). Об'єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є перешкодою для прийняття судом протилежних рішень.
Сторони заінтересовані в тому, щоб всі їх спірні вимоги були розглянути одним і тим же судом і одночасно. Цим досягається швидкість в провадженні справи і зменшуються судові витрати. Об'єднанням позовів забезпечується правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих цивільних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються однорідністю вимог.
Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які випливають з одних і тих же правовідносин, зокрема; поновлення на роботі і виплата середнього заробітку за вимушений прогул; з сімейних правовідносин — розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання дітей, поділ майна тощо (статті 40, 41, КпШС, чч. 2, 3 ст. 137 ЦПК). При цьому не впливають на об'єднання позовів ті обставини, що зміст вимог, що об'єднуються, за характером буде різний, — одних про присудження, других — про визнання (визнання права авторства і стягнення гонорару). У деяких випадках необхідність пред'явлення однорідних вимог за встановленими правилами норм матеріального права є обов'язковою, наприклад, за ст. 57 ЦК — визнання угоди недійсною і повернення другою стороною всього одержаного за такою угодою.
Зв'язок однорідних вимог, необхідних для об'єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних правовідносин, але пов'язаних між собою. Тоді, коли вимоги виникають з різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і спрямовуються на досягнення різної мети і, особливо, коли їх розгляд пов'язаний з різними методами дослідження, які ускладнюють процес розгляду та вирішення справи, то такі об'єднання не доцільні.
Для об'єднання в одне провадження кількох однорідних вимог одного позивача до того ж самого відповідача не будуть перешкодою обставини, які свідчать, що одні з них підвідомчі суду, а інші — арбітражному суду, оскільки відповідно до ст. 26 ЦПК всі вимоги підлягають розглядові в суді.
Об'єднання позовів можливе за ініціативою позивача (ст. 144 ЦПК), коли декілька однорідних позовних вимог об'єднується в одній позовній заяві, що найчастіше зустрічається на практиці. Але кожна з вимог може бути пред'явлена до суду окремою позовною заявою і якщо в його провадженні буде декілька справ, то сторони можуть просити суд об'єднати їх для сумісного розгляду. Об'єднання позовів може бути зроблено під час провадження по одному з них, коли до пред'явленого в суді додаються нові вимоги, що допускається згідно з ст. 103 ЦПК в межах зміни позовних вимог — предмета або підстави позову, збільшення позовних вимог. Об'єднання позовів можливе також за ініціативою суду. Суддя, ґрунтуючись на ст. 144 ЦПК, може постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог, за позовами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача. При об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом сумісно в одному процесі. По кожній з них він повинен дати відповідь в своєму рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково (ст. 203 ЦПК).
Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (поновлення на роботі і виплата заробітної плати за вимушений прогул). Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення, то такий недолік може бути виправлено постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК).
Залежно від обставин справи суддя вправі постановити ухвалу про роз'єднання одного або декількох об'єднаних в одне провадження позовів у самостійне провадження, якщо їх сумісний розгляд утруднює вирішення справи (ст. 145 ЦПК). Так, коли разом з розірванням шлюбу заявлена вимога про поділ сумісного майна подружжя і такий поділ впливає на інтереси інших осіб, то така вимога виділяється в самостійне провадження. Наприклад, у справі П. про розірвання шлюбу позивачка просила суд поділити будинок, який був набутий під час спільного проживання з відповідачем. В судовому засіданні відповідач пояснив, що в спорудженні будинку брала участь його мати, чого не заперечувала і позивачка. Рішенням суду за кожним з подружжям було визнано право на половину будинку. В касаційному порядку рішення було скасовано і в ухвалі зазначено, що суд не дав ніякої оцінки заяві П. про те, що в спорудженні будинку брала участь мати відповідача. Ця обставина стверджувалася і позивачкою, яка пояснила, що коли б будинок був проданий, то вона не заперечувала б виділити їй певну суму грошей. За таких обставин у суду не було підстав для вирішення питання про поділ майна між подружжям, оскільки в його набутті брала участь також мати відповідача, яка має право на певну частку в майні. Тому вимога про поділ майна між подружжям при вирішенні справи про розірвання шлюбу не може бути розглянута судом, якщо цим порушуються інтереси третіх осіб. Питання про поділ майна в таких випадках підлягає розглядові в самостійному провадженні і має бути роз'єднано від інших вимог.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 18 вересня 1987 р. (зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р.) «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз'яснив, що коли вимоги про поділ кваритири і паю заявлені одночасно з позовом про розірвання шлюбу, суд повинен мати на увазі, що оскільки їх вирішення зачіпає інтереси кооперативу, вони повинні бути роз'єднанні і розглянуті на загальних підставах з оплатою державного мита залежно від ціни позову (п. 8).
Роз'єднання вимог доцільно провадити для спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами (ч. З п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 5 березня 1977 р. зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»)

§ 4. Процесуальні засоби, що забезпечують відповідачу захист своїх інтересів проти позову
Реалізація в цивільно-процесуальному праві України принципів змагальності і процесуальної рівності сторін полягає в закріпленні ним системи процесуальних засобів, які забезпечують не тільки позивачу, а й відповідачу в справі активно і ефективно захищати свої інтереси проти пред'явленого до нього позову. Вони складаються з процесуальних прав і обов'язків відповідача, процесуальних дій по їх реалізації і процесуальних форм їх виразу, і можуть бути поділені на загальні і спеціальні. До загальних відносяться процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (п. 2 ст. 143 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 140 ЦПК).
Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства в цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації. Заперечуючи проти позову, відповідач залежно від наявних обставин може вимагати відкладення справи слуханням на час, необхідний для збирання і подання додаткових доказів, зупинення провадження у справі (неможливість розгляду даної справи до вирішення розгляду іншої справи, пов'язаної з нею, — п. 4 ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду, якщо тотожня справа між тими ж сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді, — п. 5 ст. 229 ЦПК), закриття провадження у справі (непідвідомчість справи суду — п. 1 ст. 227 ЦПК) та ін.
Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичної або фактичної сторони. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними. Наприклад, позивач просить стягнути вартість виконаної ним роботи по ремонту квартири відповідача. Останній, заперечуючи проти позову, зазначав, що ніякого ремонту квартири в нього протягом цього року не було. Заперечення матеріально-правового характеру можуть доводити неправильність посилання позивача на норми права, якими обґрунтовується позов. Так, підприємство, яке помилково виплатило Т. подвійну суму винагороди за раціоналізаторську пропозицію внаслідок неправильного застосування закону, пред'явило позов про стягнення безпідставно одержаних сум. Відповідач на заперечення позову послався на неправильне обгрунтування позивачем своїх вимог, передбачених ст. 471 ЦК, оскільки йому невідомо було, що він одержує винагороду в подвійному розмірі, а згідно з п. З зазначеної статті зайво виплачені суми не підлягають витребуванню тоді, коли їх виплата провадилася при відсутності розрахункової помилки і недобросовісності з боку одержувача.
Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронювано-го законом інтересу проти пред'явленої до нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним провадженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічніше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановлення протилежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний позов може негативно вплинути на розвиток процесу в справі. Несумлінний відповідач може використати його для затягування і ускладнення процесу, для створення тяганини і цим самим перешкодити нормальному відправленню правосуддя. Таке використання процесуальних засобів для захисту цивільного права буде зловживанням процесуальними правами і суд вправі відхилити прийняття зустрічного позову до свого провадження, роз'яснивши відповідачу право на пред'явлення його окремо.
Статтею 140 ЦПК встановлено, що право на пред'явлення зустрічного позову виникає з порушенням в суді провадження у справі і може бути реалізовано не пізніше як за три дні до судового засідання. Прийняття зустрічного позову після закінчення цього строку залежить від суду. Закріплене право покликано гарантувати швидкий і правильний розгляд порушеної в суді справи за первісним позовом, оскільки подання зустрічного позову відповідачем призводить до відкладення розгляду справи з тим, щоб надати позивачу можливість підготуватися до захисту проти такого позову. Надане суду право вирішення питання про прийняття зустрічного позову після встановленого ст. 140 ЦПК строку забезпечує відмову в його прийнятті як тоді, коли зустрічний позов пред'явлений з пропуском строку, так і тоді, коли буде встановлено, що зустрічним позовом відповідач, зловживаючи своїми правами, навмисно спрямовує свої дії на затягування процесу
Суд зобов'язаний прийняти зустрічний позов до сумісного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та сумісний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони випливають з одного правовідно-шення або коли вимоги по них можуть зараховуватися (ст. 141 ЦПК). Взаємозв'язок первісного і зустрічного позовів може полягати в такому їх співвідношенні, при якому зустрічне право відповідача: виключає право позивача, підриває його підставу або може зарахуватися з первісним позовом. Критерієм доцільності є найбільш сприятливі умови для встановлення судом об'єктивної істини шляхом повного і всебічного з'ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов'язки сторін. Коли прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, то суд зобов'язаний прийняти його до свого провадження. Нехтування цим призводить до неправильного вирішення справи. Так, суд, в провадженні якого був позов матері дитини до батька дитини про стягнення аліментів, відмовив в прийнятті зустрічного позову батька про передачу дитини на його виховання. Обидва позови були розглянуті окремо з винесенням рішення про їх задоволення. В наглядній інстанції такі рішення були скасовані з вказівкою для суду першої інстанції розглянути сумісно обидва позови, виходячи з того, що це сприятиме повному, всебічному і правильному їх розгляду та усуне можливість прийняття протилежних за змістом рішень, що мало місце при окремому їх розгляді.
Зустрічний позов повинен бути втілений в своїй процесуальній формі — зустрічний позовній заяві, яка за змістом має відповідати вимогам ст. 137 ЦПК і оплачена державним митом та подана з копіями відповідно до кількості позивачів (ст. 138 ЦПК). Якщо подана зустрічна позовна заява не відповідає вимогам закону, то настають наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.

§ 5. Зміни в позовному спорі
Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).
Зазначені права сторін випливають із загального диспозитивного правила про те, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. 15і ЦК)
Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та державних інтересів. Це право не знає винятку, його обмеження виступає безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії по зміні позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.
Стаття 103 ЦП К надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі порушеної цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою позовною заявою за правилами ст. 137 ЦПК.
Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу таким чином, що вона стає такою, що відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і конкретизація їх не створює зміну підстав позову. При зміні підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.
Зміна предмета позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива в межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує інтересам їх захисту і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідачів є їх право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, а з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати і подати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 176 ЦПК)
Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦГІК в редакції 1963-1996 pp.). Але суд не мав право виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору33. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК обумовила різне її тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу. В теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог ставиться ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову34, інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову35. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому виразі; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстави позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єкти спору, шляхом залучення їх для участі в процесі36. В дійсності суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти задйежі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в доход держави (ст. 49 ЦК); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного із подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС).
В статті 203 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» правило подібне ч. 7 ст. 203 в редакції 1963-1996 pp. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 15і ЦПК, за яким суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої в суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виступають на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 121 ЦПК). Відповідно до ст. 122 ЩІК вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.
Відмова від позову повинна носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст. 179 ЦПК).
Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу судового засідання і підписується позивачем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких вимог. Вона виконується довільно, але в ній необхідно зазначити обов'язково мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-не-будь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, коли буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, що передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором контрактації, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.
При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.
Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним в судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом постановлення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову в теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. В науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Стверджується, що такими є лише факти підстави позову чи Заперечення, а решта — позов, правовідносини похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК свідчить, що ним врегульовано визнання позову (ст. 103 ЦПК) і визнання факту (ст. 40 ЦПК). Аоскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову складає сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина юридичних фактів чи окремий факт (ст. 40 ЦПК). Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, що бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим (ст. 40 ЦПК) і не прийняти визнання позову (ст. 103 ЦПК).
Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільнює суд від дальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного в суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК).
Мирова угода— це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.
Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є підставою для виконання (п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової, чи не порушені будь-чиї права та інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалась незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у не виконанні рішення суду про поновлення на роботі та ін. За правилом ст. 220 ЦК припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін допускається у випадках, коли такі дії не порушують інтересів держави. Суд має враховувати чи в межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.
Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів спірних матеріально-правових правовідносин.
Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. До прийняття мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені умови такої угоди, і одночасно закриває провадження в справі. Мотивована ухвала судом постановляється також про незатвердження мирової угоди (ст. 179 ЦПК). Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 304,332 ЦПК) та звернення рішення до виконання (ст. 352 ЦПК).

§ 6. Забезпечення позову
Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.
Інститут забезпечення позову врегульований статтями 149-158 ЦПК і спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Ним усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Порушити перед судом вимогу про забезпечення позову має право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду з заявою про забезпечення позову можуть прокурор, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації, які пред'явили позов в інтересах інших осіб, а також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 149 ЦПК).
Враховуючи важливість справ для громадян про стягнення аліментів, заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, суддя, приймаючи такі справи до свого провадження, з власної ініціативи вирішує питання про забезпечення позову (ч. 2 ст. 149 ЦПК). Важливість справ для суспільства, що випливають з позовів про відшкодування збитків, завданих злочинами підприємствам і організаціям, обумовили покладання на органи дізнання і слідства, а також на суд обов'язку по забезпеченню позову шляхом накладення арешту на майно осіб, які спричинили збитки37.
Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії розвитку судочинства у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків. Суд також може, допускаючи негайне виконання з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 ст. 218 ЦПК, поставити позивачеві вимогу забезпечити поворот виконання рішення на випадок його скасування.
Заява про забезпечення позову вирішується в день її подання без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК). Залежно від конкретних обставин справи, позовна вимога може бути забезпечена повністю чи частково (ст. 150 ЦПК), про що суд чи суддя постановляє ухвалу.
Забезпечення позову може відбуватися способами, встановленими ст. 152 ЦПК:
а) накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб. Але не дозволяється накладення арешту на заробітну плату, доходи за працю в колективному сільськогосподарському підприємстві (КСП), пенсію та стипендію, допомогу по соціальному страхуванню, виплачувану при тимчасовій непрацездатності, а також на допомогу, виплачувану касами взаємодопомоги КСП, крім позовів про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, про відшкодування збитків, заподіяних розкраданням державного або громадського майна;
б) забороною провадити певні дії. Так, відповідно до п. 1 ст. 53 Закону України від 11 липня 2001 р. «Про авторське право і суміжні права» до завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права, суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний оббіг примірників творів, у тому числі комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрфактними, і засобів обходу технічних засобів захисту,
в) забороною іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві;
г) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;
д) зупиненням стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у позовному порядку.
До державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій в правовому регулюванні забезпечення позову до них допускається тільки один спосіб — заборона провадити певні дії (ч. З ст. 152 ЦПК).
На забезпечення позову приймається судом чи суддею ухвала, яка виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 156 ЦПК). Прийняте судом забезпечення позову може бути змінено або скасовано (статті 154, 155 ЦПК). На заяву сторони, з врахуванням думки другої, суд або суддя має право допустити заміну одного способу іншим, а також допустити декілька забезпечень з тим, щоб загальна їх сума не перевищувала позовної. При забезпеченні позову, що має грошову оцінку, відповідач може з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести в депозит позовну суму.
Ухвала про забезпечення позову може бути скасована судом, який її постановив, після розгляду заяви в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Якщо в позові буде відмовлено, вжиті судом заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Але суд може одночасно з винесенням рішення або після цього постановити ухвалу про скасування забезпечення позову.
До осіб, винних в порушенні ухвали суду про забезпечення позову, може бути застосована санкція у вигляді штрафу. Крім того, позивач вправі стягнути з таких осіб збитки, завдані невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК). На ухвалу суду з питань забезпечення позову може бути подано апеляційну скаргу, а прокурором — окреме подання (ст. 157, п. 2 ст. 292 ЦПК). Подача скарги чи подання не зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову, а також не перешкоджає дальшому розглядові справи. Подача скарги чи подання на ухвалу про скасування заходу, що його вжито для забезпечення позову або про заміну одного забезпечення іншим, зупиняє виконання цієї ухвали.
В результаті забезпечення позову відповідачу можуть бути завдані матеріальні збитки, які він має право стягнути з позивача в разі відмови від позову після набрання рішенням про це законної сили38 (ст. 158 ЦПК).

§ 7. Процесуальні засоби порушення цивільної справи в судах іноземних держав
Процесуальні засоби і порядок звернення до суду за захистом, пред'явлення позову і порушення цивільної справи в судах іноземних державах характеризуються широкою диференціацією. У країнах СНД вони аналогічні Україні, оскільки цивільне процесуальне законодавство було побудовано на одній законодавчій базі — Основах цивільного судочинства колишнього СРСР.
Процесуальні засоби пред'явлення позову, порушення цивільної справи в суді істотно відрізняються в Англії, СІЛА, Франції, в країнах Східної Європи як між собою, так і від процесуальних засобів, передбачених цивільним процесуальним законодавством країн СНД39.
Поняття позову, його види і елементи
У юридичній літературі Франції визначення позову (action) сформульоване по-різному: як право доступу в суд, право порушити справу в суді, як звернення особи в суд з метою судового визнання або захисту наявного у неї права або права, на яке вона претендує.
Найпоширенішим є визнання позову як законної правомочності, за якою посадові особи і громадяни можуть звертатися в суд для того, щоб забезпечити дотримання закону, і що така можливість має загальний і постійний характер, належить кожному, конкретизується і здійснюється шляхом заявления до суду відповідного прохання, вимоги, клопотання у окремій справі.
У Англії в Законі про Верховний Суд позов визначається як цивільне провадження, яке розпочинається судовим наказом про явку відповідача в суд, або іншим способом у відповідності з правилами Верховного Суду, але який не належить до кримінального провадження (ст. 225). Правилами Верховного Суду кожний позов у високому суді правосуддя повинен розпочинатися судовим наказом про явку відповідача в суд чи іншим викликом до нього.
Поширена думка, що позов виникає в тих випадках, коли правом забезпечується відшкодування шкоди, завданої діями чи упущеннями, якими порушуються права інших осіб.
У США згідно з Федеральними правилами цивільного процесу цивільним позовом є звернення позивача в суд з вимогою, пред'явленою до відповідача (ст. 3).
Складовими елементами позову називаються предмет і підстава. Предмет складають вимоги позивача, стосовно яких він просить винести судове рішення. У такій вимозі вмішується також прохання про винесення судом бажаного для позивача рішення, але для цього вважається недостатньо для виділення його в самостійний елемент позову — його зміст.
Підставу позову складають фактичні обставини, що мають значення юридичних фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги.
У юридичній літературі Франції елементами позову визначаються: предмет, підстава, позивач і відповідач. Предмет позову складають ті дії, які на прохання позивача мають бути з метою застосування закону вчинені судом для того, щоб було забезпечене дотримання оспорюваного чи порушеного права. Ним є визнання спірного права і присудження боржника до виконання своїх обов'язків. Підставу позову складає юридичний факт (факти), які наводяться позивачем для обґрунтування своєї вимоги.
У цивільному процесі Англії такою підставою визнається юридичний факт, який необхідно довести позивачу на обґрунтування своїх оспорюваних прав і домогтися винесення судом бажаного рішення.
Залежно від змісту позови класифікуються на: позови про присудження (виконавчі); про визнання (установлення); і окремими процесуалістами — про правоперетворення. Позови про присудження спрямовані на те, щоб відповідач передав позивачу предмети, речі, товар, гроші чи виконав на його користь конкретні дії. В позовах про визнання позивач вимагає визнання, констатації наявності чи відсутності певного спірного юридичного правовідношення сторін. Позови правоперетворювальні спрямовуються на створення, зміну чи припинення юридичних відносин, які охоплюються в дійсності позовами про присудження і визнання.
За матеріально-правовими ознаками позови класифікуються на: майнові, особисті і змішані. Майнові — на позови про майно рухоме і нерухоме, на позови про захист володіння і про право власності. За твердженням французьких процесуалістів, майновий позов може бути спрямований проти будь-якого порушника майнових прав, позови особисті — проти чітко обмеженого кола осіб, які є учасниками конкретного зобов'язального правовідношення. В змішаних позовах поєднуються як майнові, так і зобов'язально-правові вимоги.
У США самостійно виділяються групові (колективні) позови, які пред'являються однією або кількома особами в інтересах групи осіб внаслідок того, що численність учасників групи створює практичні труднощі пред'явлення позову кожним з них (пред'явлення позову одним з акціонерів товариства в інтересах всіх його акціонерів, які перебувають в аналогічному з ним становищі).
Законодавством Англії, СІЛА, Франції та інших країн надається широка можливість об'єднання декількох позовів і розгляд їх в одному провадженні у справі. Таке об'єднання може бути об'єктивним і суб'єктивним. При об'єктивному в одному провадженні об'єднуються декілька вимог, які виходять і заявлені щодо одних і тих же осіб, але відрізняються за предметом. Суб'єктивне об'єднання характеризується тим, що воно провадиться за суб'єктами, які ведуть процес, — декілька позивачів або декілька відповідачів, або тих й інших разом. При суб'єктивному об'єднанні процесуальна співучасть має лише зовнішній характер і не впливає на матеріально-правові відносини між співучасниками, які перебувають в автономному становищі.
Об'єктивне об'єднання позовів широко допускається в Англії і можливе між одними і тими ж позивачами і відповідачами за різними підставами, що виникають з різних правовідносин. Зокрема, позови з договірних правовідносин можуть об'єднуватися з позовами, підставою яких є зобов'язання, що виникають з правопорушення. Але суд має право винести постанову про роз'єднання позовів, якщо відповідач доведе або суд за своєю ініціативою встановить, що сумісний розгляд об'єднаних позовів може утруднити їх розгляд або затримати винесення судом рішення у справі.
Щодо суб'єктивного об'єднання, то воно можливе: 1) якщо декілька позивачів сумісно пред'явили позов до одного і того ж відповідача, то він може бути об'єднаний з позовами тих же позивачів або будь-якого з них до того самого відповідача; 2) якщо декілька осіб мають окремі і різні вимоги до одного і того ж відповідача, то вони можуть об'єднати свої позови до нього за умови, що такі позови виникли з однієї і тієї ж угоди чи різних угод і при цьому вимагають вирішення загальних питань права або факту
У США об'єктивне об'єднання позовів допускається широко, як і в Англії. Різні за змістом вимоги і фактично різні підстави позовів не є перешкодою для їх об'єднання, за винятком позовів, один з яких підсудний федеральній юстиції, а інший — суду штату. Щодо суб'єктивного об'єднання, то воно можливе тоді, коли позови, які об'єднуються, виникають з однієї і тієї ж угоди або з одного і того ж правопорушення і породжують загальні для них питання права або факту.
Для об'єктивного об'єднання позовів у Франції необхідно, щоб вони були ідентичними за природою і могли бути розглянуті та вирішені сумісно незалежно від їх територіальної підсудності. А позивач, який має до відповідача кілька вимог, що не були виражені в письмовій формі, зобов'язаний пред'явити всі вимоги одночасно з тим, що в подальшому інші вимоги, не втілені у зазначену форму, не можуть бути пред'явлені до стягнення (ст. 1345 Цивільного кодексу Франції).
Пов'язані між собою позови, які знаходяться у провадженні одного суду, можуть бути об'єднані за його ініціативою. Разом з тим забороняється об'єднання позовів про захист прав володіння з позовами про право власності. Можлива відмова про об'єднання інших позовів та допускається можливість їх роз'єднання.
Широкий спектр у визначенні позову, його видів і елементів має місце в юридичній літературі країн Східної Європи (Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії), що пояснюється складністю проблеми взаємовідносин між правом і позовом.
За наявними концепціями позов ототожнюється із суб'єктивним правом на позов, яке він покликаний захищати; розглядається як самостійне право, що відрізняється від суті самого права, як інститут, покликаний захищати шляхом судового примусу порушені цивільні права чи передбачені законом інтереси (Румунія); визначається як засіб порушення цивільного судочинства; як адресована до суду заява про здійснення цивільного процесу (Польща); як звернена до суду вимога про вирішення певного правового спору (Болгарія). Стверджується, що позов спрямований на порушення провадження з метою з'ясування обставин справи, необхідних для постановлення рішення з правового спору; що це звернена в суд першої інстанції вимога про захист порушеного права або охоронюваного законом інтересу.
Щодо класифікації позовів, то вони поділяються на три групи: про присудження, визнання і перетворювальні (відповідно — виконавчі, установчі, правоперетворювальні або конститутивні). На відміну від останніх позови про присудження і визнання, за якими можливе одержання лише авторитетного підтвердження судом певного юридичного становища без зміни відповідного правовідношення, називаються декларативними.
У складі позовів про присудження відрізняються ступеневі позови, за якими позивач у заяві спочатку зазначає і обґрунтовує лише прохання про встановлення обставин справи, а точне формулювання правової вимоги резервує на майбутнє. А в складі позовів про визнання, крім позитивних і негативних, виділяються також інцедентний позов, предметом якого є правовідношення, преюдиціальне справі, яка розглядається, зокрема, право власності на майно стосовно позову, який випливає із заподіяння шкоди останньому; зустрічний позов, що пред'являється відповідачем до позивача для сумісного розгляду в одному провадженні з первісним позовом; регрес-ний (зворотній) позов, який пред'являється стороною до третьої особи для розгляду з первісним позовом в одному провадженні у справі.
Як елементи позову розглядаються його складові: предмет, підстава, зміст. За іншою концепцією необхідними умовами позову є участь в ньому сторін, наявність предмета (яким є вимога, стосовно котрої позивач просить винести судове рішення) і підстави позову (конфлікту або розбіжностей між сторонами з приводу суті суб'єктивного права).
За цивільним процесуальним законодавством Болгарії, Румунії, Угорщини, Польщі передбачена можливість об'єднання позовів — суб'єктивне, об'єктивне, змішане. При суб'єктивному об'єднанні позовів у справі беруть участь декілька позивачів або декілька відповідачів. При об'єктивному позивачем пред'являється декілька вимог до одного відповідача. Змішане об'єднання має місце за наявності у справі як суб'єктивного, так і об'єктивного поєднання позовів.
Об'єктивне об'єднання позовів здійснюється за ініціативою позивача, відповідача (зустрічний позов) або суду, коли він об'єднує декілька порушених цивільних справ з участю одних і тих же сторін. Допускається можливість роз'єднання об'єднаних позовних вимог в окремі провадження, якщо їх розгляд пов'язаний із значними труднощами, але воно не повинно призводити до зловживання правами, затягування провадження у справі.
Так, за ЦПК Болгарії (ст. 103) позивач може пред'явити в одній заяві до одного і того ж відповідача декілька вимог, якщо вони підсудні тому ж суду і підлягають розгляду в порядку одного і того ж провадження.
Згідно з ЦПК Польщі (ст. 191) позивач має право викладати в одному позові прохання про задоволення декількох вимог до одного і того ж відповідана, якщо до них може бути застосований один і той же порядок провадження і якщо вони підсудні даному суду за загальною сумою вимог, а крім того — коли ці вимоги різного роду — якщо для якої-небудь з них не передбачене окреме провадження і якщо вони відповідно до положення про підсудність підсудні даному суду незалежно від ціни позову.
Отже, об'єктивне об'єднання декількох позовів у одному провадженні у справі можливе з різних підстав або за різними вимогами між тими ж сторонами для сумісного їх розгляду і вирішення. Таке об'єднання може бути на підставі зустрічного позову, вимоги про залік, а також на підставі поєднання декількох справ для сумісного їх розгляду, які порушені перед одним судом, фактично взаємопов'язані або в них беруть участь одні і ті ж сторони.
Пред'явлення позову
В Англії пред'явлення позову про присудження в суді у відділенні королівської лави розпочинається з наказу (wrif of summons), що формально виходить від королівської влади, про явку в суд, який вручається відповідачу.
Наказ застосовується для порушення цивільної справи у разі пред'явлення вимоги про надання позивачу допомоги або засобів судового захисту проти делікту, за винятком делікту про порушення земельного володіння; коли позовна вимога обґрунтовується заявою про обман; коли позивач вимагає відшкодування шкоди у зв'язку з порушенням зобов'язань, якщо ці вимоги складаються повністю або частково з відшкодування шкоди, заподіяної смертю чи фізичними ушкодженнями, завданими будь-якій особі, або шкоди, заподіяної майну.
Пред'явлення позову про визнання можливе іншим способом, за допомогою якого розпочинається цивільний процес, — викликом в суд (originating summons). Він застосовується, як правило, в канцлерському відділенні суду в справах, щодо яких може бути винесене завершальне рішення, зокрема: про тлумачення закону або акта делегованого законодавства, прийнятого на підставі цього закону; заповіту, договору й в інших випадках, у яких були встановлені права заінтересованих осіб і з яких не повинно бути істотного спору стосовно фактів (Правила Верховного Суду, наказ 5, правило 4). З такого виклику реально розпочинається розгляд справи, на відміну від видачі наказу, який є проміжним ланцюгом стосовно розгляду позову. Цей спосіб простіший, швидкий і дешевший. При ньому не застосовується обмін судовими паперами, а замість допиту свідків подаються аффідевіти, які вмішують їх показання
Застосування наведених способів пред'явлення позову на порушення цивільної справи в суді не завжди залежить від бажання позивача, а має відповідати встановленим нормам Правил Верховного Суду.
Для виготовлення наказу потрібно одержати його бланк в суді і заповнити — зазначити суд, в якому підлягає розгляду позовна вимога, назву позивача і відповідача, їх адреси, а також ім'я і адресу соліситора (повіреного, представника) позивача. На зворотному боці наказу викладаються вимоги. Таке викладення називається індосіруванням наказу, яке буває: 1) простим — коротке викладення змісту позовних вимог. В подальшому, якщо відповідач не ухилиться від явки в суд, позивач повинен буде подати в письмовій формі розгорнуту позовну заяву; 2) спеціальним — позовні вимоги викладаються досить визначено із зазначенням обставин справи і фактичного складу, покладених в обгрунтування позову. Вони можуть бути викладені також в окремому додатку до наказу про виклик відповідача до суду. При цьому виді індосірування подання додатково розгорнутої позовної вимоги не потрібне, але можливе на вимогу суду. Спеціальне індосірування наказу надає позивачу можливість заявити клопотання про розгляд справи у порядку спрощеного провадження при відсутності у відповідача підстав для оспорювання пред'явленого позову.
Спеціальне індосірування можливе щодо всіх позовів, за незначними винятками, зокрема: тих, які пов'язані з недобросовісними, обманними діями відповідача; про стягнення шкоди, заподіяної поширенням неправдивих відомостей, що ганьблять позивача, тощо.
Вибір простого чи спеціального індосірування залежить від позивача, але спеціальне індосірування наказу, який пред'являється в іншому відділенні суду (крім королівського стільця), можливе за наявності спеціальної вказівки у Правилах Верховного Суду; при вимогах про надання відповідачу звіту про одержані і витрачені конкретні грошові суми, який застосовується у тих випадках, коли позивач до подання відповідачем звіту не може пред'явити до нього позов про витребування утримуваних відповідачем грошових сум, належних позивачу.
Оформлення випуску (видачі) наказу полягає в тому, що позивач (його адвокат — соліситор) подають його в двох екземплярах до суду, на один з яких наклеюються марки судового мита в 15 фунтів стерлінгів і він залишається в суді, а другий, скріплений печаткою суду, повертається позивачу (його соліситору). Зміст наказу не перевіряється судом, але для його випуску, якщо відповідач проживає за кордоном, необхідний дозвіл суду
Вручення наказу провадиться позивачем шляхом ознайомлення відповідача з його змістом та врученням копії останнього. При неможливості особистого вручення наказу позивач з дозволу суду може використати субститутне вручення: пересилкою по пошті листом з повідомленням, публікацією оголошення в газеті чи іншим способом, визначеним судом. Особа, яка вручила наказ, має зазначити в наказі про вручення дату вручення і протягом трьох днів після цього повернути його до суду. Порушення вказаного порядку позбавляє позивача права при явці відповідача на винесення судом заочного рішення. Наказ може бути вручений у будь-який час доби, але не в неділю. Проте у невідкладних випадках, точно визначених Правилами, з дозволу суду вручення може бути проведене і у неділю.
Для вручення наказу про явку в суд встановлений строк дванадцять місяців з дня його оформлення, після чого він втрачає чинність, але на прохання позивача дія наказу може бути продовжена судом ще на дванадцять місяців.
Вручення наказу відповідачу, який проживає за кордоном, провадиться у порядку, передбаченому для виконання судових доручень за кордоном і встановленому міжнародними угодами. Англійським громадянам вручається наказ аналогічно як іноземцям на території Англії. Громадянам і юридичним особам надсилається не оригінал, а копія повідомлення про наказ.
У США цивільний процес у справі порушується поданням в суд позовної заяви (Федеральні правила цивільного процесу), з одержанням якої клерк суду (чиновник) негайно виписує судову повістку і передає її судовому виконавцю чи іншій особі, котрій буде доручено вручити повістку відповідачу. В ній зазначаються: суд, до якого поданий позов; назва сторін, їх адреси (за участі адвоката — відомості про нього); строк, протягом якого відповідач повинен з'явитися в суд; попередження відповідачу, що в разі його неявки проти нього буде винесено заочне рішення. Повістка підписується клерком з прикладенням печатки суду.
Повістка разом з копією позовної заяви вручаються відповідачу особисто або залишається для передачі йому в будинку (квартирі), де він проживає, чи передаються агенту, уповноваженому для її прийняття. Про вручення повістки негайно повідомляється суд, але не пізніше строку, встановленого відповідачу для подачі відповіді на заяву.
Цивільний процес у справі в судах Франції розпочинається з виклику відповідача в суд повісткою, який здійснюється судовим виконавцем, через котрого позивач повідомляє відповідача про початок процесу і запрошує його з'явитися в суд. Така повістка має містити дані, передбачені ст. 81 ЦПК Франції: назву сторін та їх адреси; назву судового повіреного позивача і адресу його контори (участь його у справі обов'язкова); предмет позову і коротке обгрунтування позовних вимог; вказівку про те, в якому суді буде розглядатися справа; вказівку на строк, протягом якого відповідач повинен з'явитися в суд чи виконати дії, що свідчать про таку явку; відомості про те, яким судовим виконавцем повістка вручається, і дата її вручення.
Повістка може бути вручена відповідачу особисто або залишена у нього в будинку (квартирі) його рідним чи особам, які перебувають у нього на службі. При їх відсутності повістка може бути залишена сусідам, які погодилися її прийняти, чи у мерії району, де проживає позивач.
Відповідачу, який проживає за кордоном, повістка вручається через прокуратуру в порядку, встановленому для виконання судових доручень за кордоном.
Правове регулювання пред'явлення позову в країнах Східної Європи (Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії) істотно відрізняється від англо-американської та французької систем і має багато спільних рис з вирішенням його законодавством України.
Цивільним процесуальним кодексом Болгарії (ст. 97) передбачено, що кожний може пред'явити позов: про поновлення свого права, якщо воно порушене, або про встановлення наявності чи відсутності правовідносин або права, якщо він має в цьому будь-який інтерес; про присудження відповідача до виконання зобов'язання; про встановлення дійсності або підробки документа, існування чи відсутності юридичних фактів у передбачених законом випадках; про встановлення факту злочину, який має значення для будь-яких цивільних правовідносин, або про скасування рішення, що набрало законної сиди, у випадках, коли кримінальне переслідування неможливе.
Позов пред'являється в процесуальній формі письмової позовної заяви, написаної національною мовою, якою провадиться судочинство, за встановленим законом змістом, з необхідними додатками. У заяві зазначаються: назва суду, в який вона подається; назва і адреси сторін та їх представників; ціна позову; обставини, на яких грунтується позов, і докази, що підтверджують ці обставини; суть вимоги; підпис особи, яка пред'являє позов (ст. 98 ЦПК). До заяви додаються: довіреність, якщо позов пред'являється представником; документ про сплату державного мита і покриття судових витрат; копія позовної заяви і доданих матеріалів за кількістю відповідачів (ст. 99 ЦПК)
Позовна заява подається в суд з дотриманням правил про підсудність (статті 79-96 ЦПК).
Якщо позовна заява не відповідає вимогам закону, позивачу надається семиденний строк для усунення допущених недоліків. Виправлена заява вважається правильною з дня її подачі, а невиправлена разом з додатками повертається позивачу, а якщо його адреса невідома, залишається в канцелярії суду до його розпорядження. Копії позовної заяви разом з поданими додатками вручаються відповідачу разом з повісткою про виклик на перше судове засідання.
В Угорщині порушення цивільної справи провадиться шляхом подачі позовної заяви, в якій зазначається: суд, що розглядає справу; назва сторін, а також їх представників, їх професія, місце проживання і процесуальне становище; право, що підлягає здійсненню, з викладенням фактів, котрі є підставою права, і зазначенням доказів; дані, на підставі яких можна встановити підсудність; певна вимога про рішення суду (позовна вимога).
Якщо для підтвердження підсудності й інших обставин, які враховуються судом в офіційному порядку, вимагається документ, то до позовної заяви слід додати копію останнього (виписку), крім тих випадків, коли дані можна підтвердити посвідченням особи; на це потрібно зробити посилання у заяві.
Позовна заява про присудження може бути подана на здійснення вимоги, по якій закінчився строк виконання.
У справах про аліменти, довічні платежі та інші періодичні платежі і видачі позовна вимога може пред'являтися також на платежі і видачі, строк виконання яких ще не минув. Вимога про повернення квартири, іншого приміщення або нерухомого майна може бути пред'явлена ще до закінчення строку виконання зобов'язання про його повернення, якщо таке повинно бути здійснене в певний час. Позовні заяви про визнання, за окремими винятками, можуть бути пред'явлені тільки в тому випадку, якщо правовідношення, що підлягає визнанню, необхідне для захисту прав позивача проти відповідача, і позивач у зв'язку з характером такого правовідношення, відсутності пропуску строку виконання зобов'язання або через інші причини не може вимагати присудження (§§ 121-123 ЦПК).
Позовна заява подається в компетентний суд за правилами предметної і територіальної підсудності в кількості екземплярів на один більше, ніж число сторін, заінтересованих у справі, з копіями поданих до них додатків. Якщо сторона представлена адвокатом, то він підписує кожний екземпляр заяви, в інших випадках перший екземпляр її підписується власноручно позивачем
Якщо письмова заява не відповідає вимогам закону або з інших причин вимагає доповнення чи виправлення, суддя повертає її стороні із зазначенням недоліків і призначенням короткого строку їх виправлення, одночасно попереджаючи сторону, що в разі повторного подання заяви з недоліками, вона буде відхилена судом або розглянута відповідно до її змісту. Суддя може також викликати в суд сторону, яка проживає за місцем його знаходження, для виправлення недоліків заяви. Виправлена у визначений строк вона вважається первісно правильною (§ 95).
Цивільним процесуальним кодексом Польщі визначено, що позов за окремими винятками, повинен пред'являтися в письмовій формі — позовній заяві встановленого змісту. В ній зазначаються: назва суду; назва сторін, законних представників і уповноважених та їх місце проживання; доводи і докази, які обґрунтовують наведені обставини; підпис сторони або її законного представника, уповноваженого; список документів; сформульовані вимоги, вартість предмета спору; перелік фактичних обставин, що обґрунтовують вимогу, а за необхідності — також ті, які обґрунтовують підсудність. В заяві можуть бути зазначені окремі клопотання: про забезпечення позову, про негайне виконання тощо (статті 126, 187 ЦПК).
Сторона, звільнена від оплати судових витрат і котра діє в процесі без адвоката, має право пред'явити позов усно в суді, якому справа підсудна (ст. 188 § 1 ЦПК).
Суддя перевіряє наявність необхідних умов для прийняття позовної заяви (ст. 199 ЦПК) і відповідність її змісту процесуальному закону. Для виправлення недоліків і доповнення позовної заяви надається семиденний строк. При невиправленні остання повертається позивачу, при виправленні — вважається прийнятою з дня її подання.
Захист цивільних прав і передбачених законом інтересів у Румунії реалізується за допомогою різноманітних процесуальних документів і форм. Первісною, як правило, є позовна заява.
У юридичній літературі зазначається, що це один з процедурних документів і одна з форм, що сповіщає суд про виникнення спору і уповноважує для його вирішення. Така заява є процесуальною дією, за допомогою якої позивач вимагає від суду розгляду і вирішення справи. Нею порушується цивільна справа, цивільний процес.
Позовна заява виконується в письмовій формі за встановленим змістом і відповідно до ст. 112 ЦПК повинна мати такі реквізити: назву сторін та їх місце проживання; юридичне становище сторін, коли вони проводять справу не у власних інтересах; предмет позову і його ціна; зазначення фактичних обставин і юридичних підстав, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; посилання на докази, на яких ґрунтується кожна вимога позивача. Позовна заява повинна бути підписана і оплачена державним митом. До заяви додаються її копії та копії письмових документів за кількістю відповідачів і по одній копії з кожного документа для суду.
У разі коли позивач порушує питання про виклик свідка, він повинен зазначати в заяві його ім'я та адресу, а якщо посилається на визнання відповідачам позову — то клопотання про його виклик на допит.
Позовна заява подається у компетентний суд за правилами предметної і територіальної підсудності, де перевіряється на відповідність закону і реєструється. При виявленні її недоліків про це повідомляється сторона з метою їх усунення в строк до надіслання заяви відповідачем.
Зміни позову
У цивільному процесуальному законодавстві іноземних держав питання регулювання внесення змін до позовного спору вирішено від широкої можливості до повної заборони.
Під зміною позову в юридичній літературі Болгарії розуміється введення позивачем в процес нової підстави, нової вимоги або нової сторони. Позивач може у будь-якому положенні справи в суді першої інстанції змінити підставу позову, якщо суд, враховуючи його заперечення, вважає це допустимим. Позивач може також, не змінюючи підставу позову, збільшити, зменшити чи змінити свою вимогу. Він може до закінчення усного змагання перейти від установчого позову до позову про присудження і навпаки.
Позов може бути змінений в судовому засіданні шляхом висловлення усної про це заяви в присутності відповідача. За відсутності останнього позивач може змінити позов, подавши про це письмову заяву, копія якої вручається відповідачу.
Зміна позову шляхом заміни будь-якої сторони іншою особою допускається за згодою обох сторін і особи, яка вступає у справу стороною. Позивач може спрямувати позов проти особи, яка не погоджується вступити у справу. В такому разі позов проти нового відповідача буде вважатися пред'явленим в той же день, коли йому буде вручена копія заяви, поданої проти первісного відповідача (статті 116, 117 ЦПК).
Позивач має право зняти (відкликати) позов — заявити про те, що він відмовляється від захисту в процесі, що провадиться, але зберігає своє право на позов і можливість реалізувати його повторно. Він може також відмовитися від позову, тобто заявити суду, що не буде підтримувати позов в подальшому в зв'язку з його безпідставністю.
У літературі з цивільного процесу Угорщини зміною позову вважається така зміна його вимоги, за якою замість первісної вимоги подається інша (змінена) вимога позову.
Доповнення первісної вимоги не є зміною позову, а визначається як його об'єктивне розширення.
ЦПК Угорщини надає позивачу право змінити свій позов у будь-який час до закінчення справи слуханням, перед винесенням рішення у першій інстанції за умови, що право, яке здійснюється зміненим позовом, випливає з того ж правовідношення, що і первісний позов, або пов'язане з ним (§146,ч. 1ЦПК).
Як виняток позивач може змінити позов у апеляційній інстанції — вимагати іншу річ або відшкодування шкоди, а також присудження замість визнання і навпаки.
Допускається і об'єктивне розширення позову — позивач вправі збільшити або зменшити вимоги або розширити додаткові вимоги, що раніше не подавалися, чи частину основних і додаткових вимог, строк яких настав під час процесу (§ 247 ЦПК). Зміна позову можлива в разі допущення поновлення справи у зв'язку з нововиявленими обставинами в зазначених межах (§ 267 ЦПК).
Якщо, на думку суду, позовні вимоги не вичерпують повністю права, належні позивачу, то він повинен звернути на це його увагу і повідомити, що той має право певним чином змінити позов під час розгляду справи. На зміну позову відповідач може подати заперечення (§ 146, чч. З, 4 ЦПК).
Зміна в позовному спорі у цивільному процесі Польщі тлумачиться ширше. Зокрема, позивач має право збільшити або зменшити позовні вимоги, замінивши предмет спору іншим, змінити підставу позову — фактичні обставини, що його обґрунтовують, а також допускається суб'єктивна зміна позову — сторони можуть замінюватися правонаступниками.
ЦПК Польщі допускає зміну позову, якщо вона не впливає на підсудність справи. Якщо з цих причин зміна позову неможлива, а позивач змінює його шляхом висунення нових вимог поряд з первісними, то суд розглядає нову вимогу як окрему справу, якщо вона йому предметно і територіальне підсудна, а якщо не підсудна — передає її компетентному суду. У разі виступу позивача з новою вимогою поряд з первісною наслідки, зазначені вище, настають з часу, з якого він заявив цю вимогу в судовому засіданні в присутності відповідача, а в інших випадках — з часу вручення відповідачу документа, в котрому зазначені зміни і який відповідає вимогам, пред'явлюваним до позовної заяви (ст. 193). Для зміни позову згода суду і відповідача не потрібна.
ЦПК Польщі регулює невідомий для законодавства інших країн процесуальний порядок відводу позовної заяви, що відрізняється від відмови від позову і який може бути об'єднаний з останньою.
Позовна заява може бути взята назад (відкликана) із суду без згоди відповідача до початку розгляду справи, а якщо відкликання заяви із суду поєднується з відмовою від позову — до винесення рішення.
У разі відкликання позову за вимогою відповідача позивач відшкодовує судові витрати. Якщо відкликання його відбулося не в засіданні, суд відміняє призначене засідання і повідомляє про це відповідача, який може протягом двох тижнів подати в суд вимогу про відшкодування судових витрат. У випадках коли дійсність відкликання позову залежить від згоди відповідача, то неподання ним відповідної заяви в зазначений строк вважається рівнозначним висловленню згоди.
Суд контролює відкликання позову, відмову від нього, обмеження вимоги і може не допустити їх, якщо такі дії суперечать закону, порушують обґрунтовані інтереси правомочних осіб (ст. 203).
ЦПК Румунії надає право позивачу в перший день судового засідання доповнити і змінити позов або подати нові докази. Передбачається також можливість внесення змін до позовної заяви, її первісних реквізитів (елементів), зокрема: виправлення фактичних помилок у змісті заяви; збільшення чи зменшення позивачем суми позову; витребування вартості втраченого предмета замість самого предмета; заміна заяви про констатацію права заявою про реалізацію (присудження) права або навпаки, якщо заява про констатацію може бути прийнята (п. 2 ст. 132 ЦПК). Але такі зміни не розглядаються як зміни позову, хоча окремі з них мають таку властивість.
У цивільному процесі Франції не допускаються зміни як предмета, так і підстави позову. Але якщо судом було відмовлено в задоволенні позову з причин його необґрунтованості, то позивач може пред'явити новий позов, поклавши в його обгрунтування нові підстави замість попередніх
В Англії Правилами Верховного Суду позивачу надається право в межах, встановлених Правилами, змінити позовну заяву. В судовій практиці це правило скореговане так, що не допускається повна зміна підстави позову, зазначеної в судовому наказі, але яка можлива за умови зміни самого наказу у встановленому порядку. Висунення повністю нових і додаткових підстав позову, які не можуть бути розглянуті без ускладнень одночасно з первісним позовом, також не допускається. Разом з тим у підготовчій стадії цивільного процесу сторони з дозволу суду можуть вносити зміни в подані заяви та змінювати підставу позову.
Процесуальні засоби захисту відповідача
За процесуальною формою, змістом і порядком застосування процесуальні засоби захисту відповідача мають різний характер. Як і в цивільному процесі України вони можуть бути класифіковані на загальні (що можуть бути реалізовані як позивачем, так і відповідачем) і спеціальні (можуть бути реалізовані тільки відповідачем).
У Болгарії до таких засобів належить зустрічний позов, який може бути пред'явлений відповідачем до позивача не пізніше першого засідання у справі, якщо він за своїм характером підсудний тому ж суду і якщо він пов'язаний з первісним позовом (предмет зустрічного позову пов'язаний з предметом первісного) або якщо за цими двома позовами вимоги можуть зараховуватися (ст. 104 ЦПК).
Зустрічний позов пред'являється у порядку, встановленому для пред'явлення позову. Недоліки зустрічної позовної заяви підлягають усуненню в тому ж судовому засіданні, по-іншому — зустрічний позов розглядається окремо.
На продовження провадження за зустрічним позовом не впливає закриття провадження за первісним позовом внаслідок його відкликання, відмови від нього, укладення мирової угоди і відсутності права на його пред'явлення.
У цивільному процесі Угорщини до закінчення слухання справи і винесення судового рішення по першій інстанції відповідач може пред'явити до позивача зустрічний позов, якщо його вимога випливає з того ж правовід-ношення, що і вимога позивача, або пов'язана з ним, або якщо вимога, яка є предметом зустрічного позову, може бути зарахована для покриття позовної вимоги позивача (§ 147 ч. 1 ЦПК). На зустрічний позов поширюється дія норм ЦПК, які регулюють вимоги до письмових заяв, що подаються в суд (§§ 93-95), і правила про підсудність ( § 147, чч. 2, 3)
У цивільному процесі Польщі відповідач після вручення йому позову (позовної заяви) має право пред'явити зустрічний позов (ст. 192 п. 2 ЦПК).
Зустрічний позов приймається для сумісного розгляду з первісним тоді, коли він взаємопов'язаний з ним: коли фактичні обставини (підстави, вимоги) є для них загальними або зустрічна вимога підлягає зарахуванню.
З метою захисту своїх майнових прав сторони можуть пред'явити регрес-ний позов у провадженні в справі до третьої особи для сумісного розгляду з первісним (ст. 175 п. 2 ЦПК Болгарії). На регресний позов поширюються правила про пред'явлення позовної заяви.
До процесуальних засобів захисту відповідачів у цивільному процесі зазначених держав допускається широка можливість подання заперечення на позов.
За ЦПК Румунії воно виконується в письмовій формі і дає відповіді на позовні вимоги позивача, зазначені в його заяві. Заперечення на позов повинно містити: процесуальні відводи, що висуваються відповідачем з приводу вимоги позивача; відповіді на фактичні і правові позовні вимоги; докази, якими він спростовує кожну з вимог позивача, і підпис (ст. 115) та має бути поданим не пізніше дня першого судового засідання. Разом із запереченням на позов відповідач може пред'явити також зустрічний позов, який повинен бути пов'язаний з позовом або із засобами захисту позивача та відповідати умовам, передбаченим для пред'явлення позовної заяви.
У цивільному процесі Франції, Англії, США відповідач для захисту своїх прав від пред'явленого до нього позову може застосувати такі процесуальні засоби як заперечення, відводи і зустрічний позов.
Запереченнями називаються процесуальні засоби, спрямовані на спростування пред'явленого позову, його фактичного і правового обгрунтування. Заперечення процесуально-правового характеру, якими обґрунтовується неправомірність виникнення позовного провадження у справі і що спрямовані на його припинення, визначаються як відводи. Вони тимчасово перешкоджають розгляду справи, викликають її припинення, але не стосуються суті позову і не викликають відмову в позові по суті. З усуненням таких перешкод позов може бути пред'явлений знову. Підстави і процесуальний порядок застосування відводу, як правило, врегульовані законом.
ЦПК Франції (розділ IX, книга друга, статті 166-192) визначаються наступні види і підстави відводів: відвід позивачу-іноземцю, який пред'явив позов, але не подав забезпечення на оплату відповідачу судових витрат і відшкодування збитків внаслідок відмови йому в позові. Цей відвід є першим. Другий — відвід за непідсудністю позову тому суду, в який він пред'явлений. До змісту даного виду відводу відносять відвід за тотожністю справи або у зв'язку з іншою, яка перебуває у провадженні будь-якого іншого цивільного суду.
Інші відводи пред'являються одночасно: відвід за вимогою про відстрочку розгляду справи, зокрема, з метою залучення до участі на сторону відповідача гаранта; відвід, спрямований на визнання окремих процесуальних дій сторони недійсними (вручення повістки про виклик в суд), у випадках заподіяння ними шкоди стороні, яка заявила відвід; відвід, пов'язаний з витребуванням однією зі сторін документів6, що знаходяться у другої сторони, з метою використання їх в суді, в тому числі витребування оригіналу документа замість врученої копії.
Відводи можуть бути заявлені в початковій частині процесу до розгляду судом справи по суті (ст. 192 ЦПК), за винятком відводів про порушення абсолютної родової підсудності, а також у зв'язку з витребуванням документів.
У цивільному процесі Англії відповідач повинен подавати свої заперечення на позов по кожному пункту позовної вимоги протягом чотирнадцяти днів після перебігу строку, встановленого для явки в суд або одержання заяви (наказу). Відповідач може в своїх поясненнях на позов подати заперечення шляхом відхилення тверджень позивача: таким визнанням формальних підстав для позовних вимог і, навіть, правових положень, значення яких повністю спростовується наведенням інших фактичних обставин; заперечень суто правового характеру.
При цьому підлягають врахуванню положення Правил Верховного Суду: кожне твердження однієї із сторін, яке стосується фактичних обставин і прямо не заперечується другою стороною, вважається визнаним нею; сторона, що заперечує фактичні обставини, на які посилається друга сторона, повинна оспорити кожну з фактичних обставин, котрі вона спростовує; заявлене заперечення фактичних обставин не повинно бути умовним, ухиленим, двозначним.
Відповідач може заявити про відвід позовної заяви, який подається помічнику судці, якщо вона не розкриває підстави позову або зазначає нові, які відсутні в проіндосованому наказі.
Важливе значення для подачі заперечення має встановлений процесуальний строк, який може бути продовжений за погодженням сторін і наказом помічника судді. В разі неподання заперечення в ці строки позивач може вимагати від суду одержання завершального або проміжного рішення в зв'язку з відсутністю заперечень проти позову.
У цивільному процесі СІЛА відповідно до Федеральних правил цивільного процесу відповідач повинен у своїх запереченнях зазначити щодо кожного твердження позивача: визнає він його чи відхиляє. Він може заявити відводи проти розгляду справи на її припинення за підставами: відсутності предметної юрисдикції суду (некомпетентність суду у вирішенні конкретної спірної вимоги); відсутності особистої юрисдикції суду (некомпетентність суду, обумовлена становищем сторін в процесі); порушення правил територіальної підсудності; безпредметності, беззмістовності процесу; неправильностей, допущених при врученні відповідачу повістки про виклик в суд; відсутності підстав для пред'явлення позову. Відводи можуть бути заявлені суду до подання пояснення на позов і повинні бути заявлені до того, як суд почне розгляд справи по суті, а також можуть бути об'єднані з поясненнями на позов.
Самостійними цивільними процесуальними засобами захисту прав відповідача є також залік вимог і зустрічний позов. У процесуальній літературі Англії їх називають ще особливими запереченнями.
Залік вимог — це вимога відповідача про повне або часткове зарахування вимог позивача з пред'явленого ним позову, виражених у грошовій сумі. Даний залік характеризується тим, що він спрямований на погашення (ліквідацію) вимог з пред'явленого позову; випливає з одного і того ж правовідношення; може бути пред'явлений проти позовної вимоги, строк якої настав до часу виклику відповідача в суд за поданим наказом.
Зустрічний позов — самостійна правова вимога, пред'явлена відповідачем у справі до позивача для сумісного розгляду з первісним позовом. Він характеризується тим, що пред'являється у цивільному процесі, розпочатому в справі, і при цьому учасники процесу немов би змінюють своє становище: позивач за первісним позовом виступає одночасно відповідачем за зустрічним, а відповідач — позивачем.
В Англії для пред'явлення зустрічного позову застосовуються правила, які регулюють позовне провадження, з окремими винятками. Тому предметом такого позову відповідача може бути будь-яка вимога, яка може бути предметом первісного позову, який пред'являється поданням наказу. Але зустрічний позов може відрізнятися за характером позовних вимог (предметом) і за засобами судового захисту (змістом) від первісного
Для нього не є обов'язковим, щоб він був поєднаний спільним пра-вовідношенням з первісним позовом або мав будь-який інший зв'язок. Він може бути пред'явлений за межами компетенції, в якій діє позивач.
У зустрічному позові відповідач може спрямувати свою вимогу також проти осіб, які не беруть участі в процесі, а залучаються ним в процес у справі відповідачами за первісним позовом і котрі пред'явити зустрічний позов не можуть. Але суд може відмовити в прийнятті зазначеного позову до розгляду з первісним, якщо вони настільки різні за своїм предметом і змістом, що доцільніше розглянути зустрічний позов не разом з первісним, а як самостійно пред'явлений. Процесуально-правове становище відповідача, який заявив зустрічний позов, прирівнюється до позивача.
Первісний і зустрічний позови можуть бути вирішені судом шляхом прийняття одного рішення або окремих рішень. Якщо відповідач не одержав заперечення на зустрічний позов, то він вирішується постановленням заочного рішення або у порядку спрощеного провадження.
В англійському цивільному процесі як виняток із загальновизнаного принципу міжнародного права про підсудність суверенної держави іноземному суду допускається пред'явлення названого позову до іноземної держави, якщо така пред'явила позов в англійському суді, за умови, що обидва позови випливають з одного правовідношення і зустрічна позовна вимога може повністю зарахуватися.
У цивільному процесі США передбачена широка можливість пред'явлення зустрічного позову. При цьому Федеральними правилами закріплено також обов'язок пред'явлення названого позову у встановлених ними випадках під загрозою неможливості пред'явлення позову в майбутньому.
Обов'язковим є пред'явлення зустрічного позову, коли вимога, яка складає його предмет, виходить з тих же договірних відносин або з того ж факту правопорушення, що і первісний позов, за умови, що розгляд зустрічного позову можливий без участі у справі третіх осіб, які перебувають за межами юрисдикції судів США. А це означає, що позов не повинен бути пред'явлений до таких осіб.
У інших випадках пред'явлення зустрічного позову має диспозитивний характер. При цьому не потрібна наявність правового зв'язку між первісним і зустрічним позовом, який може бути пред'явлений також до особи, що не бере участі у цивільному процесі, але таким шляхом залучається відповідачем, та її участь є необхідною з метою винесення остаточного судового рішення
Суд не може відмовити у прийнятті до розгляду зустрічного позову з підстав доцільності і надати відповідачу право пред'явити його самостійно, але може з міркувань доцільності виділити позов у окреме провадження з винесенням по ньому окремого судового рішення.
На відміну від цивільного процесу Англії в США передбачена можливість пред'явлення перехресного позову, який подається одним відповідачем за первісним чи зустрічним позовом до другого відповідача за таким же позовом за умови, що перехресний має загальну з первісним чи зустрічним позовами договірну основу або той же факт правопорушення.
У цивільному процесі Франції функціонують вироблені судовою практикою правила про можливість і обов'язковість пред'явлення зустрічного позову. Суд зобов'язаний прийняти такий позов, коли він пред'являється в порядку судового заліку або як засіб захисту проти первісного позову, чи його предметом є вимога про відшкодування шкоди, заподіяної пред'явленням первісного позову.
На розсуд суду прийняття зустрічного позову можливе з підстав його зв'язку з первісним. Перехресний позов (проти зустрічного позову пред'явлення іншого зустрічного) не допускається, за винятком, коли вони грунтуються на спільному правовідношенні.
Підсудність зустрічного позову визначається підсудністю первісною. Цивільний трибунал розглядає зустрічні позови, що будуть йому підсудні, якщо розглядатимуться самостійно, а також й ті, які при їх самостійному розгляді підсудні мировим суддям або комерційним судам.
При пред'явленні зустрічного позову в мирового судді, який йому не підсудний, останній може на свій розсуд відмовитися від його розгляду і розглянути тільки первісний позов або відмовитися від розгляду як первісного, так і зустрічного позову та передати 'їх розгляд до цивільного трибуналу. В разі коли предметом вимоги зустрічного позову є збитки, обумовлені виключно первісним позовом, мировий суддя компетентний розглянути його незалежно від грошової ціни позову.

Посилання до глави 15
1 Гурвич М. А. Учение об иске. — М., 1981. — С. 5; Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права. — М., 1979. — С. 17; Логинов П. В Понятие иска и исковой формы защиты права // Советское государство и право. 1983. — № 2. — С. 104; Кожухарь А. Н. Право на судебную защиту в исковом производстве. — Кишинев, 1989. — С. 4; Осокина Г. Л. Право на защиту в исковом производстве. — Томск, 1990. — С. 7-24; ПащукА. Й. Позов в радонському процесуальному праві — Львів, 1971 — С 5, Штефан М Й Захист прав соціалістичних організацій в суді Вип 1 / Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства — К, 1970 — С 4-8, Щеглов В Н Иск о судебной защите гражданского права — Томск, 1987 — С 16, Зайцев И М функции иска в судопроизводстве // Государство и право — 1996 — № 7, Гражданский процесс — М , 1993 — С 218, Цивільне процесуальне право України — Харків, 1992 —С 188таін
2 Гурвич М А Вказ праця — С 5, Елисейкин П ф Предмет судебной деятельности в советском гражданском процессе (его понятие, место, значение) Автореф док дисс — Л , 1974 — С 9, Добровольский А А, Иванова С А Вказ праця — С 12-14, Штефан М Й Вказ праця — С 7, Юридическая процессуальная форма Теория и практика — М 1976 —С 198
3 Добровольский А А, Иванова С А Вказ праця — С 32-54, Гурвич М А Вказ праця — С 5, Штефан М Й Вказ праця — С 8-12
4 Авдеенко Н И Иск и его виды в советском гражданском процессуальном праве Автореф канд дисс — Л , 1951 — С 14
5 Гражданское судопроизводство — Свердловск, 1974 —С 146
6 Щеглов В Н Вказ праця — С 20
7 Гурвич М А Вказ праця — С 6
8 Добровольский А А, Иванова С А Вказ праця — С 128, Щеглов В Н Вказ праця — С 19
9 Гурвич М А Вказ праця —С 11,21-34
10 Добровольский А А, Иванова С А Вказ праця — С 70-86
11 Клейнман А Ф Новейшие течения в науке гражданского процессуального права — М , 1967 — С 40
12 Гурвич М А Право на иск — М , 1978 — С 7-Ю
13 Вопросы теории и практики гражданского процесса — Саратов, 1976 — Вып 1 — С 50, Осокина Г Л Право на защиту в исковом производстве — Томск, 1990
14 Щеглов В Н Вказ праця — С 123
15 Чечина Н А Предмет гражданского судопроизводства / Предмет процессуальной деятельности в суде и арбитраже — Ярославль, 1985 — С 14 Викут М А Субъективные гражданские процессуальные права (понятие и виды) / Вопросы теории и практики гражданского процесса — Саратов, 1984 — С 8, Штефан М Й Гражданская процессуальная ответственность / Повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций — К , 1988 — С 204-206, Теория и практика права на судебную защиту и ее реализация в гражданском процессе — Саратов, 1991 — С 3-7, 8-13, 23-30, 31
16 Алексееве С Общая теория права — М , 1982 — С 94, ЧечотД М Субъективное право и формы его защиты — Л , 1968 — С 16-17 17 Щеглове Н Вказ праця —С 57-58
18 Шакарян М С Субъекты советского гражданского процессуального права — М , 1970 — С 84-84, Осокина Г Л Вказ праця — С 20-24
19 Мельников А А Правовое положение личности в советском гражданском процессе — М , 1969 — С 50-59 Штефан М Й Гражданская процессуальная ответственность — С 202-208
20 Братусь С Н Субъекты гражданского права — М , 1950 — С 13
21 Чечина Н А Нормы гражданского процессуального права и их применение — Л ,1965 —С 17
22 Мицкевич А В Субъекты советского права — М , 1962 — С 15
23 Алексеев С С Вказ праця — С 74
24 Щеглов В Н Вказ праця — С 58
25 Васьковский Е В Учебник гражданского процесса —- М , 1914 — С 303-308
26 Штефан М Й Правосубъектность социалистических торговых организаций в гражданском судопроизводстве — К, 1977 — С 22-27, Козлов А Ф Суд первой инстанции как субъект советского гражданского процессуального права — Свердловск, 1970 — С 12-13, Чечина Н А Вказ праця — С 17
27 Пушкар Е Г Конституционное право на судебную защиту — Львов, 1982 — С 78
28 Кожухарь А Н Вказ праця — С 80-84
29 Пушкар Е Г Вказ праця —С 51-56
30 Щеглов В Н Вказ праця — С 74
31 Гукасян Р Проблемы интереса в советском гражданском процессуальном праве — Саратов, 1970 — С 50
32 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 січня 1990 р «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» (п 16), зі змінами, внесеними постановами № 3 від 4 червня 1993 р № 3 від 13 січня 1995 р , № 11 від 1 листопада 1996 р
33 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29 грудня 1976 р «Про судове рішення» (п 8), зі змінами, внесеними постановами № 4 від 24 квітня 1981 р , № 13 від 25 грудня 1992 р , № 15 від 25 травня 1998 р
34 Боннер А Т Применение нормативных актов в гражданском процессе — М , 1980 — С 50
35 Поляков И Н Контроль суда за распорядительными действиями сторон в гражданском процессе / Научный комментарий судебной практики за 1972 г — М , 1973 — С 83
36 Понятие исковых требований и право суда выйти за их пределы / Проблемы защиты субъективных прав граждан и организаций — М , 1988 — С 47 37. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 31 березня 1989 р. «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» (п. 4), зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р.
38. Штефан М. Й. Гражданская процессуальная ответственность. — С. 234.
39. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. Часть вторая. — М., 1958. — С. 51-67, 67-79, 96-102; Гражданский процесс в социалистических странах — членах СЭВ. — М., 1977. — Т. 1. — С. 105-112, 234-242; М., 1978. — Т. 2. — С. 279-283; М., 1978. — Т. 3. — С. 37-43; Рональд Уолкер. Английская судебная система. — М., 1980. — С. 322-324, 333-337; Пучинский В. К. Гражданский процесс США. — М., 1980; Шишкін В. I. Забезпечення прав людини в судочинстві США. — К., 2000