ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



Глава 18. Постанови суду першої інстанції


§ 1. Поняття і види судових постанов
Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується постановленням рішення або ухвали (статті 197, 232 ЦПК). Суди, які перевіряють законність і обгрунтованість рішень і ухвал в апеляційному і касаційному порядку або у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами, результати перевірки втілюють відповідно в процесуальній формі ухвал і рішень (статті 305, 334, 3476 ЦПК).
Рішення, ухвали, постанови судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови.
Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження, з адміністративно-правових відносин і окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.
Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами.
Судові рішення — акти правосуддя у справі грунтуються на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.
Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконайня (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).
Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).
Конститутивні рішення — постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст. 6 Цивільного кодексу). Ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.
В теорії цивільного процесу їх поділяють на: перетворювальні — виконують перетворювальні повноваження, тягнуть за собою правові зміни в сфері правового становища, зокрема, майні іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; рішення, в яких конститутивні дії виступають елементом рішення. Прикладом перших будуть рішення про розірвання договору купівлі-прода-жу, підряду, житлового найму; других — розірвання шлюбу, поновлення в правах члена кооперативу; третіх — про зміну періодичних платежів1.
Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, в науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів — ч. 4 ст. 231 ЦПК) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним)2.
Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 214 ЦПК).
В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду3. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду
Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, котру належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.
Законодавству деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні4. Заочним визнається рішення, постановлене судом у відсутності відповідача, який був викликаний в судове засідання і не з'явився та не надіслав письмової заяви про розгляд справи у його відсутності. Неявка відповідача, будучи підставою для постановлення заочного рішення, в законодавстві розглядається по-різному: за французьким — як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським — не тільки фактів, а й самого права. Для захисту інтересів відповідача йому надається право подати відзив на заочне рішення і просити суд скасувати його, обґрунтовуючи свою неявку поважними причинами. Подача відзиву викликає новий розгляд справи тим же судом і постановлення нового рішення. ЦПК УРСР (3 вересня 1924 р.) допускався відзив на заочне рішення. За чинним ЦПК (ч. 2 ст. 172) суд може розглянути справу при неявці особи, яка бере у ній участь, якщо відомості про причини неявки відсутні або причини неявки будуть визнані неповажними, за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін та коли немає потреби заслуховувати пояснення особи, яка не з'явилася. Відзив на таке заочно постановлене рішення не допускається, але воно може бути оскаржено і переглянуто в апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, в якій виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути винесено часткове рішення стосовно як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути постановлено декілька рішень
Проміжним визнається рішення, яким вирішена спірна вимога про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, котрими встановлені процесуальні заходи (допит свідка та ін.) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті.
Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов. Законодавством України не допускається постановлення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

§ 2. Суть судового рішення
В теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового , підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом су-ду5; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу6; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні7; актом застосування норми права8, що владно підтверджує правовідносини сторін9, тощо.
Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.
В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій — це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи.
В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.
Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.
Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення — акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, •від політичної, економічної і юридичної його характеристики.
Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.
Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин
Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.
В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.
Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

§ 3. Вимоги, яким має задовольняти судове рішення
Норми гл. 22 («Рішення суду») ЦПК визначають, що рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим (ст. 202), постановлене у передбаченому порядку (ст. 209), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203) і проголошене публічно (ст. 212).
Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.
Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні — усунення порушень і реалізація положень в життя.
Застосування права — реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності — примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання — лише диспозиції.
Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного процесуального права — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.
Отже, рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України10.
Обгрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до статей 15, 202, 203, 309 ЦПК умовами обгрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, які мають значення для справи, котрі суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.
Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.
Встановлені судом обставини справи мають бути обгрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів доказування і перевірені в тому самому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Відхилення доказів має бути обгрунтованим.
Важливою умовою обгрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині — відповідність їх дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об'єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин.
Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів — це їх переконаність у правильності рішення, яке основується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, досліджених ними в процесі судового розгляду. Воно грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності у відповідності із законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ст. 62 ЦПК).
Отже, обгрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом — відповідати ст. 203 ЦПК.
Зміст судового рішення — це його структура у взаємозв'язку, взаємообу-мовленості і послідовності його частин та їх складових елементів.
Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 203 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається: 1) час і місце його постановлення; 2) назва суду, що його ухвалив; 3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання; 4) сторони та інші особи, які брали участь у справі; 5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; 6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини; 7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; 9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).
Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності.
Вступна — це перша частина, яка розпочинається найменуванням документа та вказівкою на ім'я України, від якої воно постановляється. Після цього у вступній частині послідовно зазначається: час і місце постановлення рішення, найменування суду, що його постановив; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, котрі брали участь у справі.
Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обгрунтування; заперечення відповідача та їх обгрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обгрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обгрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне або часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обгрунтування; вимоги прокурора, органів держави та інших суб'єктів, пред'явлені на захист інших осіб, їх обгрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог; наявність у справі рішення суду і причини його скасування; інші обставини у справі: пояснення інших осіб, які беруть участь у справі тощо.
У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких грунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду в справі. В них наводяться: обставини справи, встановлені судом; докази, на яких грунтуються висновки суду; доводи, за котрими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд.
Обставини справи встановлюються судом на підставі перевірки всіх матеріалів, поданих заінтересованими особами та зібраних за допомогою суду (ст. ЗО ЦПК). Висновки суду щодо фактичних обставин справи, які він вважає встановленими, прав і обов'язків сторін обґрунтовуються певними доказами. Коли останні відхиляються, суд зобов'язаний навести щодо цього свої доводи. Обгрунтуванню підлягають як задоволені частини, так і відмови в позові. В цій частині рішення суд може зробити оцінку дій осіб, які беруть участь у справі, як стосовно їх процесуальної сумлінності, так і додержання ними, особливо підприємствами, установами і організаціями, законності. Висновки суду підлягають правовому обгрунтуванню, мають містити посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на статті 15, ЗО, 62 ЦПК та ін., керуючись якими суд встановив обставини справи, права та обов'язки сторін, а в необхідних випадках — також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.
Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи: про задоволення позову або про відмову в ньому повністю або частково; вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.
Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 203-208 ЦПК).
Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.
Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.
Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в ньому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами піддягає захисту порушене право.
При об'єднанні в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи повинно бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання, суд, в необхідних випадках, повинен зазначити в резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку з таким визнанням (про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення в резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішена правова вимога.
Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.
Якщо суд на підставі статей 217 і 218 ЦПК допускає негайне виконання рішення, то він зазначає про це також в резолютивній частині рішення (ст. 204 ЦПК). Допуск негайного факультативного виконання (з підстав ст. 218 ЦПК), а також надання розстрочки чи відстрочки мотивується у відповідній частині рішення.
У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (ст. 232 ЦПК), які можуть постановлятися одночасно з рішенням.
Порядок постановлення рішення передбачений статтями 16,17,209, 210 ЦПК. Суди України постановляють рішення ім'ям України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду в даній справі.
Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці — ніхто не має права бути присутнім в ній, крім складу суду в даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені в нарадчій кімнаті (ст. 210 ЦПК).
Постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у його постановленні. Виправлення в рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів (ст. 211 ЦПК)
Постановлене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 212 ЦПК).
Сторонам та третім особам, притягнутим до участі в справі, які не були присутніми в судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення і ухвал про зупинення чи закриття справи або залишення заяви без розгляду протягом п'яти днів з дня їх оголошення (ст. 216 ЦПК).
Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, мають право подати протягом десяти днів письмову заяву, а суд зобов'язаний у десятиденний строк з дня її заявления обгрунтувати висновки суду в окремому процесуальному документі, оформленому відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 ЦПК.

§ 4. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.
Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 217 ЦПК зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колективного сільгосппідприємства оплати за працю, але не більше середнього заробітку за один місяць.
Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видано авторське свідоцтво (п. 1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п. 2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3)
Про допущення негайного виконання рішення суд зазначає в рішенні, а коли таке допущення відбулося з підстав пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК, то може зобов'язати позивача забезпечити поворот виконання на випадок його скасування.
Допуск негайного виконання рішення обмежується певними правовими відносинами, спір з яких був предметом розгляду суду, і тим, хто виступає суб'єктом таких відносин, та які воно може викликати правові наслідки. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: 1) у справах, в яких відповідачами виступають державні установи або підприємства, колективні сільгосппідприємства та інші кооперативні і громадські організації, крім справ, передбачених пп. 2-5 ст. 217 і п. 1 ст. 218 ЦПК; 2) коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або утрудненим; 3) у справах про виселення громадян з жилих приміщень.
Від негайного виконання слід відрізняти попереднє виконання, яке допускається ще до постановлення судом рішення у справах про стягнення аліментів. Стаття 220 ЦПК надає право судді, в разі необхідності, до вирішення справи по суті, враховуючи майновий стан сторін, постановити ухвалу про те, в якому розмірі один з подружжя повинен тимчасово видавати утримання другому; хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само, хто з дітей повинен тимчасово видати і в якому розмірі кошти на утримання батьків. Такі ухвали виконуються негайно.
Постановляючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).
Відстрочка виконання полягає в перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання — допуск стягнення присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.
Підстави для відстрочки і розстрочки виконання ст. 204 ЦПК не передбачені, але вони встановлені ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», і ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим його виконання, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо та ін. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення повинні бути взяті до уваги не тільки інтереси боржника, а й стягувача. Для позитивного вирішення питання про розстрочку або відстрочку необхідні в наявності такі умови: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування в тяжкому становищі; виконання рішення при наявних обставинах (без відстрочки чи розстрочки) може мати несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві.
Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок його виконання (ст. 204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст. 206 ЦПК).
Відповідно до ст. 207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

§ 5. Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив
Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необгрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 3472 ЦПК).
Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 213—215 ЦПК).
Встановленню такого правила сприяли суб'єктивні й об'єктивні фактори. Суб'єктивні — правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного
Об'єктивні — визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв'язана судом правова вимога. Вона тільки роз'яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв'язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв'язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення.
Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст. 213 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою — неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність ъ рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок грунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.
Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок.
Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» (п. 1) передбачає три роки.
Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК) виправляються порушення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення.
Відповідно до п. 1 ст. 214 ЦПК додаткове рішення може бути постановлено тоді, коли щодо якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення. Прикладом для постановлення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працінника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, в якій суд постановив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Коли вимога, хоч і була пред'явлена в суд, але в судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку постановлення додаткового рішення підстави відсутні11.
Суд має прав постановити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точно розміру присудженого стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ст. 214 ЦПК). Такі випадки можуть мати місце тоді, коли судом буде визнано право на одержання відшкодування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення суду, постановлене на користь кількох позивачів, без зазначення, в якій частині рішення стосується кожного з них, або, що стягнення є солідарним.
Суд, постановлючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 217 ЦПК, зобов'язаний допустити по ньому негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено постановленням додаткового рішення (п. З ст. 214 ЦПК).
Додатково рішення постановляється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ст. 214 ЦПК).
Порушення процесу про постановлення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що постановив рішення, протягом десяти днів з дня його постановлення.
Якщо на рішення суду подана апеляційна скарга, внесено подання і одночасно порушено питання про постановлення додаткового рішення, то суд повинен вирішити спочатку вимогу про додаткове рішення, а потім надіслати справу для вирішення в суд апеляційної інстанції. Під виглядом додаткового рішення суд не вправі змінювати зміст рішення або вирішувати нові питання, які не були досліджені в судовому засіданні. Справа розглядається в судовому засіданні з викликом сторін (ст. 214 ЦПК). Інші особи, які брали участь у справі, мають право брати участь у всіх судових засіданнях, а гарантією для реалізації цього права є їх виклик, тому їм також має бути надісланий виклик до судового засідання.
Розгляд заяви про постановлення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ. Додаткове рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом десяти днів з дня його постановлення. Ухвала суду про відмову в постановленні додаткового рішення також може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Роз'яснення судового рішення (ст. 215 ЦПК) настає тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою12.
Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець (ст. 215 ЦПК).
Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його постановив в колегіальному складі чи одноособове.
Право вимагати роз'яснення рішення — строкове. Подача заяви допускається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання.
Заява про роз'яснення рішення розглядається судом за правилами цивільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги.
Але в судовій практиці це правило не завжди дотримується. Так, рішенням судової колегії в цивільних справах обласного суду поділено жилий будинок між колишніми подружжями і виділено в натурі Н. Т. — 62/100 частини, а В. Т. — 38/100 частини із зазначенням конкретних приміщень. Це рішення судова колегія Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги залишила без змін.
В. Т. звернулася до суду, який постановив рішення, із заявою про роз'яснення, кому із сторін за рішенням належить залізобетонна плита, укладена між першим і другим поверхами, як вони мають користуватися нею і горищем, а також хто має обладнати перегородку. Ухвалою судової колегії обласного суду рішення було роз'яснено так: залізобетонна плита є належністю вхідного ґанку котельні, яка виділена Н. Т. У решті заява залишена без задоволення.
Судова колегія Верховного Суду задовольнила протест його Голови і в ухвалі про направлення заяви В. Т. на новий розгляд зазначила: згідно із ст. 215 ЦПК суд може роз'яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, у разі, коли воно є незрозумілим або розуміння його викликає труднощі. Судова колегія обласного суду при розгляді справи по суті у рішенні з приводу зазначеної залізобетонної плити нічого не вказала. Питання про віднесення її як конструктивного елемента до тієї чи іншої частини будинку виявилося технічно складним і згідно зі ст. 57 ЦПК могло бути вирішено на підставі висновку експерта. Однак судова колегія облсуду дійшла висновку, що плита є належністю вхідного ґанку сіней котельні (тобто змінила зміст постановленого нею рішення — М. Ш.). За таких обставин і при відсутності відповідних даних ухвала судової колегії обласного суду підлягає скасуванню з направленням заяви про роз'яснення рішення на новий розгляд.

§ 6. Набрання чинності рішенням суду
Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження або апеляційне подання. В разі подачі апеляційної скарги рішення набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції (ст. 231 ЦПК).
Статті 231, 317, 347 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» включили в термінологічний обіг поняття «набрання чинності рішенням суду». Категорія «набрання рішенням законної сили» включена до змісту статтей ЦПК: 14, 31, 32, п. З ст. 136, п. З ст. 224, п. З ст. 225, 243, 24324, 260,2655, 270, 343,3472,3473, інших норм законодавства України. Вона включена до змісту міжнародних конвенцій і двосторонніх договорів з участю України про взаємну допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах, про визнання і виконання рішень суду. Тому заміна поняття «набрання рішенням законної сили» на «набрання чинності рішенням» може створити труднощі і перешкоди в їх виконанні.
Поняття «набрання рішенням законної сили» точніше передає сутність цього процесуального правового явища, ніж «набрання чинності». У підручнику ці поняття вживаються так, як вони визначені в нормативному порядку.
Рішення судів у справах, що виникають з виборчих і адміністративно-правових відносин: по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчої комісії (ст. 2435 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 243Ш ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 24315 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 24320 ЦПК); по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК) — не підлягають апеляційному оскарженню і набирають законної сили негайно після їх проголошення.
Поняття законної сили судового рішення в теорії цивільного процесу визначається по-різному: воно зрівнюється із законом для даного конкретного випадку, вступає в специфічну дію (викликає правові наслідки, стає загальнообов'язковим13.
Зрівнянням законної сили судового рішення із законом підкреслюється його авторитет, але не розкривається її суть. Закон сам піддягає захисту тоді, коли рішення суду є знаряддям, спрямованим на захист закону. Розкриттям законна сила судового рішення через правові дії не враховується, що воно діє ще до набрання ним такої сили (ч. 1 ст. 213, ч. 4 ст. 136 ЦПК).
Визначенням законної сили рішення через загальнообов'язковість ігнорується його відмінність від інших актів органів держави, які теж є загальнообов'язковими, а також і те, що загальнообов'язковість забезпечується не тільки примусовою силою держави, а й авторитетністю суду, моральними та іншими факторами.
Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає, їх характер в юридичній літературі визначається по-різному14.
Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним — набуває властивість викликати певні результати. Результативність його грунтується на авторитетності і загальнообов 'язковості
Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, грунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об'єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов'язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.
Загальнообов'язковість забезпечує впровадження в життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов'язкове для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК).
Загальнообов'язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.
Стабільність — надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його постановив; б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю.
Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 213 ЦПК).
Неспростовність рішення — неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а для прокурора — неможливість внесення апеляційного подання (ч. 1 ст. 231, ст. 290 ЦПК).
Виключність — неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 1 ст. 231 ЦПК).
Преюдиціальність — обов'язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ст. 32, ч. 2 ст. 231 ЦПК).
Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість — це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження15, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.
Здійсненність за своїм змістом поняття ширше. За нормами ЦПК реалі-зованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов'язком інших осіб сприяти виконанню (статті ЗО, 53 Закону «Про виконавче провадження»); обов'язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 260, 264,270, 275 ЦПК та ін.).
Отже, здійсненність — це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.
Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком давності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання (ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»). Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 204 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов'язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.
Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи.
Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються в мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалі-зованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.
Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом ст. 203 ЦПК, яке зобов'язує суд наводити в рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини (п. 6). А також зі ст. 231 ЦПК — про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю — не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК). І факти, і правовідносини фіксуються в мотивувальній частині рішення (п. 6 ст. 203 ЦПК).
Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.
Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб — сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також третіх осіб без самостійних вимог, проти яких був розв'язаний регресний позов (ст. 109 ЦПК), заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і окремого провадження.

§ 7. Ухвали суду першої інстанції
Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 1 ст. 232 ЦПК).
Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.
Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.
Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:
а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі (ст. 136 ЦПК), а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки (ст. 213 ЦПК), постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК), скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності (ст. 260 ЦПК);
б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, — ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення — про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду в справі та ін. (статті 143, 149, 173 ЦПК);
в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (пе-ретинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні — ухвали про відмову в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК), зупинення провадження у справі (статті 221-223 ЦПК), залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК); заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення — закриття провадження у справі (ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК);
г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення — про притягнення до штрафної і майнової відповідальності (статті 44, 48, 53, 153, 284 ЦПК та ін.), до кримінальної і громадської відповідальності (статті 44, 58, 117, 167, ч. З ст. 235 ЦПК);
д) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення — окремі ухвали (ст. 235 ЦПК).
Залежно від суб'єктів, які постановили ухвали, їх можна класифікувати на одноособові і колегіальні. Частина 2 ст. 232 ЦПК передбачає, що ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених Кодексом, — суддя одноособове. Все залежить від того, в якому складі розглядається справа. Відповідно до ст. 124і ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. А справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею, розглядаються у колегіальному складі. Колегіальне розглядаються й інші справи, передбачені вказаною та іншими нормами ЦПК (статті 24316, 24812). Отже, при розгляді справи колегіальне ухвали приймаються також колегіальне. Але питання, пов'язані з рухом справи в суді, діями судді по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів (ч. З ст. 16 ЦПК).
За процесуальною формою втілення ухвали класифікуються на самостійні і протокольні.
Суд постановляє самостійні ухвали в нарадчій кімнаті, які втілюються в письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі — ст. 227 ЦПК та ін.).
Протокольні ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, порадившись на місці в судовому засіданні. Вони заносяться до протоколу судового засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів - ст. 181 ЦПК).
За змістом ухвала, постановлена в нарадчій кімнаті, повинна містити: час і місце постановлення; найменування та склад суду, прізвище секретаря судового засідання; назву осіб, які беруть участь у справі, і предмета спору; суть питання, що розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду; порядок і строк оскарження ухвали (ч. 1 ст. 234 ЦПК).
Ухвала, яка постановляється судом без видалення до нарадчої кімнати, за змістом повинна містити: суть питання, яке розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду (ч. 2 ст. 234 ЦПК).
Всі ухвали оголошуються одразу після їх постановлення. Питання про те, чи набирають вони законної сили, умови і порядок набрання, правові наслідки законної сили, ЦПК окремо не врегульовані. В теорії цивільного процесу щодо цього були висловлені різні думки16.
Аналіз норм ЦПК свідчить, що всі ухвали набирають законної сили, але одні з них, які підлягають оскарженню, після закінчення п'ятнадцятиден-ного строку на апеляційне оскарження (статті 234, 291 ЦПК), інші — з часу проголошення (ст. 139 ЦПК). Не всі ухвали набувають властивостей незмінності (статті 154, 155 ЦПК та ін.).
Заключні ухвали з набранням законної сили набувають властивостей законної сили судового рішення.

§ 8. Рішення суду в цивільному процесі іноземних держав
Питання судового рішення — процесуально-правовий порядок його постановлення, вимоги, які пред'являються до форми і змісту останнього, законна сила рішення та інші — в цивільному процесі іноземних держав мають істотні відмінності в їх правовому регулюванні.
У цивільному процесі країн Східної Європи суд виносить рішення по суті справи, а з усіх інших питань — ухвалу (ст. 195 ЦПК Болгарії, § 212 ЦПК Угорщини). У цивільному процесі Польщі виносяться накази про сплату (статті 485-497 ЦПК). Судовий наказ є також в цивільному процесі Угорщини — про сплату судових витрат, про негайне виконання тощо (§ 136 чч. 2, З ЦПК). Винесення судового наказу передбачено в цивільному процесі Російської Федерації (ст. 1251-\25Іа ЦПК), Республіки Казахстан (ст. 139-149), Азербайджанської Республіки (ст. 275-284 ЦПК). В процесуальній літературі Болгарії виділяються ще розпорядження, котрі, як і ухвали, постановляються з процедурних питань, але суддею одноособове.
Рішення суду визначаються як односторонні виявлення судової влади, якими вирішується правовий спір сторін (по суті) шляхом встановлення дійсного їх правового становища і покладання на них обов'язків вчиняти дії у відповідності з рішенням. Своє рішення суд грунтує на обставинах справи і законі та не може виходити за межі позовної вимоги і заперечення сторін (§ 215 ЦПК Угорщини, ст. 188 ЦПК Болгарії). В угорській процесуальній науці рішення класифікуються залежно від змісту позову, який є основою позовного провадження у справі, на: рішення про присудження, визнання і перетворювальні. А виходячи з того, позитивна чи негативна була дана відповідь на вимогу — на: рішення про задоволення позову, про відмову в його задоволенні і змішані. З підстав обсягу вирішення позовної вимоги вони класифікуються на: часткові, проміжні і додаткові рішення.
Польськими процесуалістами рішення класифікуються в залежності: від наслідків, які воно викликає — на декларативні і конститутивні; від обсягу рішення — на звичайні, часткові, попередні, додаткові, загальні і завершальні; від поведінки (позиції) відповідача — на оспорювані (змагальні), заочні і рішення, засновані на визнанні позову.
Судами Болгарії, Угорщини, Польщі рішення постановляється у закритому засіданні більшістю голосів суддів, які брали участь у розгляді справи, і підписується всім складом суду. Ніхто із суддів не може утриматися від голосування. Суддя, незгодний з думкою більшості, має право мотивувати свою окрему думку (§ 214 ЦПК Угорщини, ст. 324 ЦПК Польщі, ст. 187 ЦПК Болгарії). Для створення умов для незалежного волевиявлення судців при голосуванні ЦПК Угорщини передбачено, що суддя, молодший за віком, голосує раніше старшого за віком, а головуючий — останнім. Ухвали виносяться як у відкритому, так і у закритому засіданні.
Рішення постановляються у письмовій формі, певної структури і змісту. ЦПК Угорщини (§ 220) зобов'язує суд зазначити в рішенні: назву суду і номер цивільної справи; найменування, рід заняття, місце проживання і процесуальне становище сторін; зазначення предмета спору; мотивувальну і резолютивну частини рішення; місце і дату його винесення; на кого покладаються судові витрати; чи допускається оскарження рішення, в який суд і в який строк може бути подана скарга.
У мотивувальній частині рішення коротко викладаються встановлені судом обставини справи, на основі яких доказів, посилання на норми права, на підставі яких воно було винесено. § 221 ЦПК вимагає також коротко зазначити обставини, котрими суд керувався при оцінці доказів, та причини, внаслідок яких він вважав доказами той чи інший факт або не здійснив запропоноване доказування. Аналогічні вимоги до структури і змісту рішення, за окремими винятками, встановлені ЦПК Болгарії, Румунії. За ЦПК Польщі мотивувальна частина рішення виноситься тільки у окремих визначених законом справах та коли сторона оскаржує резолютивну частину рішення (ст. 328), за вимогою сторін, заявленою у семиденний строк з дня оголошення його резолютивної частини.
У резолютивній частині формулюються наслідки вирішення судом справи по суті. В ній дається відповідь суду на вимогу позивача. При задоволенні позову суд зобов'язує відповідача до певної поведінки — вчиняти дії на користь позивача — чи визнає наявність спірних правовідносин або припиняє їх дію.
Рішення підписується всім складом суду, який його постановив. Якщо хтось із суддів не може його підписати, про це робиться відмітка в рішенні із зазначенням обставин (§ 223 ЦПК Угорщини, ст. 189 ЦПК Болгарії).
Рішення виноситься іменем держави судом, що його постановив, і оголошується публічно в засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Внаслідок істотної складності оправи суд може відкласти його оголошення на вісім днів (§ 218 ЦПК Угорщини), на сім днів (ст. 190 ЦПК Болгарії).
Про зміст постановленого рішення суд інформує сторони шляхом його оголошення чи вручення. Оголошення полягає в зачитуванні резолютивної частини рішення і короткому викладенні його мотивів у судовому засіданні. При цьому строк оголошення повинен бути точно визначений судом, і до його оголошення рішення має бути оформлене у письмовій формі.
Вручення означає, що суд у визначених випадках повинен надіслати рішення в письмовій формі сторонам та іншим заінтересованим особам (§219 ЦПК). При винесенні рішення суд може відстрочити чи розстрочити його виконання, виходячи з майнового становища боржника або інших обставин справи, а також має право і зобов'язаний допустити негайне виконання у передбачених законом випадках (§§ 231-232 ЦПК Угорщини)
Винесене судове рішення характеризується незмінністю — суд, який його постановив, не вправі його скасувати чи змінити. Але він може на заяву сторін і за своєю ініціативою виправити допущені в рішенні явні фактичні помилки в найменуванні сторін, в числах, їх розрахунках та інші, постановляючи про це ухвалу після розгляду питання в судовому засіданні.
Відповідно до ч. З § 224 ЦПК Угорщини ухвала про виправлення постанови повинна бути внесена у виправлену постанову і, по можливості, в її копію. Але виправлення не повинно змінювати змісту резолютивної частини рішення.
Кожна із сторін після постановлення рішення у передбачені ЦПК строки (Угорщина — 15 днів, Болгарія — 7) може подати клопотання про його доповнення, якщо суд стосовно основного або додаткового зобов'язання не вирішив в якійсь частині позовні вимоги, а також не розв'язав питання про судові витрати, про негайне виконання рішення. Питання про винесення додаткового рішення розглядається в засіданні з викликом сторін, але їх неявка не є перешкодою для його розгляду. При задоволенні заяви суд виносить додаткове рішення, яке підлягає занесенню в первісне і, по можливості, в його копії (§ 225 ЦПК Угорщина).
Суд, який постановив рішення, на заяву сторони вирішує питання про тлумачення його змісту, яке набрало чинності, але ще на виконане. Тлумачення не повинно змінювати чи доповнювати рішення по суті.
Правова дія судового рішення пов'язується з набуттям ним законної сили. Рішення, яке не підлягає оскарженню, набирає чинності з часу його оголошення, а якщо воно підлягає оскарженню, то з наступного дня після закінчення строку на оскарження, якщо воно не було оскаржене в апеляційному порядку. В разі відмови від права оскарження рішення вступає в законну силу на наступний день після надходження в суд останньої заяви про відмову від права оскарження (§ 228 ЦПК Угорщини).
Відповідно до ЦПК Болгарії в силу вступає рішення, яке не підлягає оскарженню; на котре не подана скарга в установлений законом строк або подана скарга була відкликана. В останньому разі рішення набирає чинності з дня прийняття ухвали про закриття справи; на які подана скарга, що була залишена без задоволення (ст. 219).
Аналогічно вирішене питання про вступ рішення в законну силу в ЦПК Польщі (ст. 363). У літературі і судовій практиці безспірним є положення, що в законну силу вступає тільки резолютивна частина рішення, і в той же час рішення і мотиви розглядаються як одне ціле
Рішення, яке набрало чинності, є обов'язковим для сторін, їх спадкоємців і правонаступників, для суду, який його постановив, для всіх інших судів і установ держави. Воно не може бути оскаржене сторонами. Рішення вступає в силу лише між тими сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.
Якщо справа порушена за позовом прокурора чи інших уповноважених законом осіб, то рішення, що набрало законної сили, обов'язкове і для сторони, в інтересах якої був пред'явлений позов. Спір, розв'язаний рішенням, яке набрало чинності, не може бути розглянутий знову, крім випадків, передбачених законом (статті 220-224 ЦПК). Названі наслідки судового рішення процесуалістами Болгарії визначаються як правові властивості, які характеризують його незмінність, неспростовність та здійсненність.
ЦПК Угорщини встановлено, що законна сила рішення, винесеного щодо права, здійснюваного позовом, виключає можливість пред'явлення тими ж сторонами, в тому числі їх правонаступниками, нового позову один до одного про здійснення одного і того ж права, яке випливає з одних і тих же фактичних підстав, або можливість оскарження права, розглянутого вже в рішенні (матеріальна законна сила). Вказане положення застосовується і в тих випадках, коли рішення було постановлено на розв'язання позову, пред'явленого прокурором чи іншим державним органом в інтересах сторони за умови, що воно було належним чином їй оголошено. Матеріальна сила рішення поширюється також на зустрічну вимогу, розв'язану таким рішенням.
Але якщо одна із сторін зобов'язується рішенням до платежу або видачі, строк яких закінчується після його винесення, то матеріальна сила рішення не є перешкодою стороні пред'явити позов про зміну розміру чи строку платежу або видачі, якщо обставини, на яких грунтується рішення суду, пізніше істотно змінилися (§§ 229-230).
У процесуальній літературі Угорщини законна сила судового рішення визначається як його правова дія, в силу чого рішення стає не спростованим, завершальним і здійсненим.
Аналогічно, згідно з ЦПК Польщі, судове рішення, яке набрало чинності, обов'язкове для сторін, суду, який його виніс, для інших судів і державних органів та в передбачених законом випадках — для інших осіб. Його обов'язкова сила має об'єктивні і суб'єктивні межі дії — поширюється як на предмет рішення, так і на сторін, спір яких був розв'язаний рішенням суду (ст. 366). Тому законна сила рішення виключає можливість повторного розгляду справ, тобто можливість оспорювати те, що вже було вирішено.
У процесуальній літературі Польщі законна сила рішення визначається як його правомочність, заснована на неспростовності і виключності, що забезпечують рішенню стабільність і значимість, а також стійкість правового порядку, що гарантується авторитетом держави, від імені якої суд виносить рішення.
Процесуальний порядок винесення судом рішення у Франції врегульований статтями 116—148 ЦПК, за правилами яких воно виноситься тими суддями, котрі брали участь у засіданнях, в яких обговорювалася справа; при колегіальному розгляді справи рішення виноситься в закритому засіданні (в нарадчій кімнаті) більшістю голосів; воно має бути мотивованим; рішення проголошується у відкритому судовому засіданні.
Судовими рішеннями є будь-які постанови суду, якими вирішена як цивільна справа по суті, так і окремі процесуальні питання під час судочинства. Але між ними існує деяка диференціація залежно від їх процесуально-правового значення. Виділяються рішення першої інстанції (можуть бути оскаржені в апеляційному порядку) і рішення останньої (не можуть оскаржуватися в названому порядку). Рішення першої інстанції, які не можуть бути апеляційне оскаржені, називаються також рішеннями останньої інстанції. Рішення класифікуються на завершальні і попередні (якими остаточно не вирішуються ні матеріально-правові, ні процесуальні питання). Попередні рішення класифікуються також на ухвали тимчасового, підготовчого і проміжного характеру.
Судові рішення за процесуальною формою викладення мають дві частини. Перша — протокольна, яка записується секретарем судового засідання під диктування головуючого або складається за його записами. В протокольній частині зазначаються: мотиви рішення і зміст винесеного рішення (його резолютивна частина); склад суду, який його виніс; дата судового рішення і відомості про те, що воно було проголошено публічно. Ця частина рішення підписується головуючим і секретарем засідання.
Друга частина рішення — викладення судовими повіреними суті справи і ходу процесу. Якщо з приводу їх змісту між сторонами не буде досягнуто згоди, то спірні питання вирішує суддя, який головував у судовому засіданні. В комерційних судах і у мирових суддів, де участь повірених не обов'язкова, ця частина рішення складається секретарем суду під контролем відповідного судді
Після складення судового рішення сторони можуть одержати його текст, яким є виписка з протоколу засідання. Сторона, на користь якої постановлено рішення, зобов'язана офіційно через судового виконавця довести його зміст до сторони, проти якої воно постановлено, а також її судових повірених. Для звернення до примусового виконання рішення на ньому вчиняється виконавчий напис — наказ судовим виконавцям про виконання рішення (статті 146, 545 ЦПК).
Винесене рішення є обов'язковим для суду, який його постановив: його компетенція з вирішення даної справи є вичерпною, а повноваження суддів — закінченими. Правовим наслідком для сторін вважається остаточне вирішення матеріально-правового спору між ними. Після винесення рішення суд, який його постановив, може виправити в ньому описки і явні арифметичні помилки, а також витлумачити рішення за заявою сторін.
Судове рішення після перебігу строку оскарження в порядку застосування звичайних способів або після закінчення їх застосування набирає законної сили, її правові наслідки полягають у тому, що: спірні питання одержують вирішення, яке має обов'язковий характер; права, визнані рішенням, не підлягають оспорюванню; рішення підлягає примусовому виконанню; можливість пред'явлення тотожного позову погашається; процес у справі в межах її вирішення не може бути більше поновлений, а сторони не можуть повертатися до тих питань, які були розв'язані судом.
У цивільному процесі Англії судове рішення виноситься у відкритому засіданні — без офіційно проведеного таємного обговорення наслідків розгляду справи в нарадчій кімнаті. Суддя детально мотивує винесене ним рішення і викладає його у виступі в судовому засіданні. Потім воно стенографується або записується і друкується в спеціальних збірниках судових рішень. Чинності рішення набирає з часу винесення його судом.
Важливого значення в судовому рішенні надається положенням, покладеним в основу обгрунтування його резолютивної частини, і тим, що мають характер судового прецедента. На клопотання сторони з доданими до нього копіями необхідної документації судового провадження за розпорядженням судді, який виніс рішення, оформленого сертифікатом помічника судді, кожне рішення (його резолютивна частина) підлягає занесенню в книгу судових рішень. При цьому заноситься тією календарною датою, якою було винесено рішення, але котра може бути змінена з дозволу суду
У СІНА згідно з Федеральними правилами цивільного процесу судовими рішеннями будуть постанови суду щодо розв'язання цивільної справи по суті (судові рішення, які раніше приймалися при розгляді справи у відповідності з принципом справедливості), а також різного роду накази і розпорядження суду, що можуть бути самостійно оскаржені в апеляційному порядку (п. «а» ст. 54).
Рішеннями суду є завершальне встановлення повноважень сторін у справі.
У процесі провадження у справі суд може виносити завершальні, часткові, окремі і проміжні рішення. Завершальним є рішення стосовно пред'явленого позову, на яке має право сторона, на користь котрої воно винесено, навіть тоді, коли остання не просила про таке рішення. Часткові і окремі рішення виносяться щодо розв'язання окремих вимог або зустрічного позову (п. «в» ст. 54 Федеральних правил). У частковому — суд може вирішити окремі вимоги і продовжити розгляд інших з них. Часткові рішення мають повну юридичну силу завершальних з вирішеного питання, але для цього суд зобов'язаний зазначити в ньому, що він постановляє часткове рішення. Проміжні не вирішують питань, які виникають у процесі провадження у справі, але сприяють винесенню завершальних рішень (п. «с» ст. 54 Федеральних правил). Вони, зокрема, фіксують порушення відповідачем інтересів позивача і в принципі задовольняють вимогу без зазначення точного розміру стягнення, яке визначається у процесі подальшого розвитку провадження у справі.
За змістом в рішеннях американських судів повинні бути зазначені висновки про факти, які суддя вважає встановленими, і про застосовані до них юридичні норми. Федеральні правила зобов'язують суд кваліфікувати пра-вовідношення сторін.
Процесуальний порядок винесення рішення подібний до порядку, який застосовується судами Англії. Суддя викладає його в промові у засіданні і детально мотивує. На судцю не покладений обов'язок скласти рішення в письмовій формі. При проголошенні його в усній промові він може користуватися записами і тезами, зробленими ним протягом судового засідання, які стенографуються, а потім розшифровуються повністю або частково.
При колегіальному розгляді справи рішення також виноситься без офіційно проведеного таємного обговорення наслідків розгляду справи в на-радчій кімнаті. Але це стосується наради членів журі присяжних засідателів у нарадчій кімнаті, таємниця якої знаходиться під охороною судового пристава і не може бути порушена.
Сторони можуть заявити суду свої заперечення з приводу формулювання ним питань, на які присяжні повинні дати відповідь, та змісту звернення суду до останніх. Такі зауваження можуть бути заявлені до того, як присяжні почнуть обговорювати питання, поставлені на їх вирішення, на закритому засіданні в нарадчій кімнаті.
Вердикти присяжних залежно від їх змісту поділяються на загальні, спеціальні і змішані. Загальний вердикт грунтується на презумпції чіткого розподілу функцій між суддями і присяжними і точній їх реалізації та може бути винесений у всіх категоріях цивільних справ незалежно від їх складності і юридичної кваліфікації. В ньому на поставлені перед присяжними питання відповідь дається у загальній формі, вона може супроводжуватися письмовими відповідями присяжних на питання про деякі фактичні обставини справи, які повинні узгоджуватися із загальною відповіддю присяжних у ній.
Суть спеціального вердикту полягає в тому, що в ньому присяжними даються відповіді в чіткій формі на поставлені питання стосовно доведеності чи не доведеності фактичних обставин, які входять в предмет доказування у спірній справі, що розглядається судом. Для застосування цього виду вердикту суд зобов'язаний формулювати перед присяжними питання так, щоб відповіді на них могли бути короткими і однозначними та виключали будь-які додаткові міркування присяжних у справі.
До одержаних від журі присяжних відповідей судця застосовує норми права і виносить остаточне рішення. Отже, спеціальні вердикти повністю відповідають суті інституту присяжних засідателів, які покликані вирішувати в цивільному процесі питання про факти, а судді — питання права. На практиці широко застосовується спеціальний вердикт у справах зі складними фактичними обставинами, з участю третіх осіб тощо.
Застосування загальної чи спеціальної форми вердикту залежить від не-контрольованого розсуду суду, за винятками, передбаченими законодавством окремих штатів, яке надає право сторонам вимагати винесення спеціального вердикту (§ 270.27 Зводу законів штату Вісконія).
Змішаний або комбінований вердикт включає елементи загального і спеціального вердиктів — відповідно присяжні оголошують, на користь кого виноситься рішення (хто виграє процес), і дають відповідь на поставлені перед ними судом питання стосовно доведеності наявності чи відсутності конкретних найбільш значимих юридичних фактів, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення сторін.
На підставі оголошеного будь-якого виду вердикту журі присяжних засідателів суд виносить рішення в письмовій формі окремого документа. Поширені випадки, коли адвокати сторони, на користь якої постановлене рішення, за своєю ініціативою чи на пропозицію судці подають йому проекти рішення або найбільш важливі його частини.
Рішення суду згідно з Федеральних правил підлягає занесенню (реєстрації) у відповідне судове провадження. В канцелярії суду ведеться книга реєстру цивільних справ, до якої вноситься заявлена позовна вимога з присвоєнням реєстраційного номера, фіксуються дати і короткий зміст основних процесуальних дій, зокрема, вердиктів і рішень суду. Реєструється резолютивна частина заключних рішень суду першої інстанції. Негайній реєстрації підлягають загальні вердикти і рішення про стягнення з відповідача певної грошової суми. За іншої форми вердикту журі присяжних реєструється текст рішення, сформульований судом.
З часом реєстрації рішення пов'язується набуття ним правової сили, зокрема, виключності, преюдиціальності, здійсненності, в тому числі можливості примусового виконання, а також початок перебігу строків апеляційного оскарження. Після реєстрації рішення клерк суду зобов'язаний надіслати по пошті повідомлення про це кожному заінтересованому суб'єкту процесу. Крім того, кожна із сторін може повідомити іншим учасникам справи про занесення рішення до книги реєстрації.
Федеральними правилами цивільного процесу США передбачена можливість зміни і скасування вердиктів і рішень інстанціями, які їх постановили.
Владним волевиявленням судді є надане йому повноваження анулювати вердикт і винести рішення, протилежне тому, яке було сформульоване присяжними, чи зменшити суму стягнення з підстав недостатнього обгрунтування вердикту доказами. Але рішення суду про факти не підлягає скасуванню, якщо воно тільки не помилкове, і є формою контролю державних суддів за діяльністю присяжних.
Клопотання проти вердикту може бути заявлене стороною протягом десяти днів після занесення рішення у відповідне судове провадження (тобто його реєстрації). При задоволенні клопотання про анулювання вердикту судця одночасно скасовує своє рішення, постановляючи змінене за змістом рішення. Так, коли вердикт не винесений через те, що присяжні не дійшли згоди і були розпущені, сторона має право протягом десяти днів просити суд винести рішення на її користь зважаючи на відсутність у протилежної сторони достатніх доказів для підтвердження підстав її вимог чи заперечень. У разі задоволення такої заяви новий розгляд справи не допускається.
Всупереч вердикту рішення може бути винесене також на клопотання сторони, якщо вона після закінчення дослідження у справі зверталася до суду, щоб він дав журі присяжних категоричну інструкцію вирішити справу на її користь, а судця таке прохання відхилив.
У цивільному процесі США судці мають повноваження змінювати рішення або скасовувати вердикти і рішення з призначенням у справі (чи якійсь її частині) нового розгляду. Клопотання про новий розгляд може бути подано стороною протягом десяти днів з часу реєстрації рішення, а якщо після перебігу цього строку з'явилися нові обставини, то не пізніше строку апеляційного оскарження. Новий розгляд справи можливий також за ініціативою суду, виявленою в цей же строк у випадках, коли такий розгляд можливий за заявою сторін в процесі.
Підстави для нового розгляду справи Федеральними правилами не встановлені, але вони передбачені в процесуальному законодавстві окремих штатів і в основному збігаються. Ними є: зловживання суддівським розсудом; неправомірність дій суддів, присяжних, рефері, сторони; виявлення нових істотних обставин; необґрунтованість вердикту та інші (§ 657 ЦПК Каліфорнії, § 59.01 Правил цивільного судочинства Міннесо-ти тощо).
Суддя на клопотання сторін чи за власною ініціативою протягом десяти днів після реєстрації рішення має право змінити чи доповнити його фактичне обгрунтування і відповідно внести поправки в резолютивну частину рішення.
Суд за своєю ініціативою чи на заяву сторони у справі може виправити описки в тексті рішення, які були зроблені внаслідок недогляду або упущення суду, а також істотніші помилки, допущені сторонами в рішенні в результаті необережності, неуважності, несподіваності, недбалості.
За наявності таких істотних помилок суд може на заяву сторони звільнити її від підкорення даному рішенню на умовах, встановлених судом. Така заява може бути подана не пізніше шести місяців після реєстрації рішення і не є підставою для зупинення його виконання
В ФРН питання рішення суду врегульовані в §§ 300-329 ЦПК. Відповідно § 300 ЦПК в цивільному процесі суд вирішує спір шляхом винесення рішення по суті. Його різновидністю є часткове рішення, яке виноситься тоді, коли є декілька вимог, пред'явлених в одному позові і рішення по суті можливе тільки однієї частини, однієї вимоги або у випадку пред'явлення зустрічного позову — тільки позову чи зустрічного позову (§ ЗОЇ ЦПК).
Якщо відповідач пред'явив залік зустрічної вимоги, яка в правовому відношенні не пов'язана з вимогою пред'явленого позову, у випадку, коли рішення може бути винесено тільки стосовно вимоги, то воно виноситься із застереженням (оговіркою) про вирішення заліку і такі рішення називаються проміжними рішеннями (із застереженням).
Тоді, кола вимога спірна за підставою і сумою, суд може винести проміжне рішення за підставою. Таке рішення стосовно засобів оскарження є завершальним. Суд може винести рішення із застереженням про обмежену відповідальність (§ 305 ЦПК).
Якщо одна із сторін визнає пред'явлену до неї вимогу в процесі усного розгляду в цілому або частково, то рішення стосовно такої сторони виноситься у відповідності з визнанням (§ 307 ЦПК).
Рішення суду проголошується в засіданні, в якому закривається усний розгляд або в засіданні, призначеному судом на строк не більше трьох тижнів, коли цього вимагають обсяг і складність справи. Рішення виноситься ім'ям народу і проголошується зачитуванням його резолютивної частини. Підстави рішення проголошуються, якщо це буде визнано доцільним, шляхом зачитування або усного викладення його істотного змісту. Якщо рішення суду не проголошується в засіданні, в якому закривається усний розгляд, головуючий може проголосити його у відсутності інших членів суду, які вели процес. Зачитування резолютивної частини рішення може бути замінено посиланням на резолютивну частину, якщо від сторін ніхто не прибув на засідання, в якому проголошувалося рішення. Рішення суду за змістом повинно відповідати вимогам, передбаченим § 313 ЦПК, мати описову, мотивувальну і резолютивну частини та інші дані.
Описова частина не потрібна, якщо на рішення суду не може бути подана скарга. Це стосується і мотивувальної частини, якщо сторони додатково відмовляються від неї не пізніше, ніж на другий день після закриття усного розгляду
Рішення суду підписується суддями, які брали участь у вирішенні справи. Якщо один із суддів не може підписати рішення, головуючий чи старший член складу суду зазначає про це під рішенням, а також про підстави відсутності судді. Рішення, проголошене в засіданні, протягом трьох тижнів повинно бути у повній формі передано в канцелярію суду. Якщо цього зробити не можна, у виключних випадках в канцелярію суду передається підписане суддями рішення без описової і мотивувальної частини, які окремо і терміново виготовляються, підписуються і передаються в канцелярію самостійно.
Рішення суду доставляються сторонам. Описки, арифметичні помилки і подібні явні неправильності в рішенні виправляються судом у будь-який час також за його ініціативою. Виправлення можливі без усного розгляду. Ухвала суду щодо виправлення відмічається на рішенні суду. Ухвала, на підставі якої вчиняється виправлення, може бути негайно оскаржена (§ 319 ЦПК). Виправлення допускаються також в описовій частині рішення за заявою сторони, поданою протягом трьох місяців з дня проголошення рішення (§ 320 ЦПК).
Суд може доповнити рішення у разі пропуску в цілому або в частині основної чи додаткової вимоги, а також питання про витрати шляхом постановлення додаткового рішення. Заява про це має бути подана на протязі двох тижнів після доставки судового рішення.
Для зміни розміру присуджених періодичних платежів подається позов про зміну рішення суду (§ 323 ЦПК).
Законна сила рішення суду діє для і проти сторін і осіб, які стали їх правонаступниками (§ 325 ЦПК). Рішення суду, винесене між виконавцем заповіту і третьою особою по праву, яке підлягає управлінню виконавцем заповіту, діє для і проти спадкоємця (§ 327).
Істотними відмінностями характеризується заочне рішення, яке постановляється при неявці сторін на засідання суду (§§ 330-331 ЦПК) і в якому наявність описової і мотивувальної частини не вимагається. Заочне рішення може бути викладено на оригіналі чи в копії позовної заяви, які є в матеріалах справи або на окремому аркуші, прикріпленому до них. В рішенні не обов'язково зазначати прізвище складу суддів, а назва сторін, їх законних представників і процесуальних уповноважених включається до рішення суду тільки тоді, коли мають місце відхилення від даних, які зазначені в позовній заяві. При задоволенні вимоги позивача, в резолютивній частині рішення може бути зроблено посилання на позовну заяву
При викладенні рішення на окремому аркуші, який подається з позовний заявою, місце поєднання скріплюється печаткою суду або прошнуровується і ставиться печатка.
Якщо є дані, що заочне рішення буде пред'явлено за кордоном, то воно повинно мати також описову і мотивувальну частини (§313 ЦПК). В цивільному процесі ФРН суди виносять також ухвали — такі постанови, які приймаються без усного розгляду справи. Вони не вирішують предмету спору, а тільки попередні і побічні питання, пов'язані з розглядом спірної справи.

Посилання до глави 18
1 Гурвич М А Учение об иске — М , 1981 — С 11-13, 21-39, Гурвич М А Судебное решение Теоретические проблемы — М , 1976 — С 31-42,100-134
2 ЗаВоротько П П, Штефан М Й Судове рішення — К, 1970 — С 25-36, Добровольский А А, Иванова С А Основные проблемы исковой формы защиты права — М , 1979 — С 70-86
3 Курс советского гражданского процессуального права — Т 1 — М , 1981 — С 208
4 ШтутІнЯ Л Лекції з радянського цивільного процесу — К, 1954 — С 218, Кей-лин А Д Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств — Ч 2 — М , 1958 — С 131-134, 144-146
5 Зейдер Н Б Судебное решение по гражданскому делу — М , 1966 — С 20, ШтутІнЯ Л Вказ праця — С 219
6 ГурВич М А Лекции по советскому гражданскому процессу — М , 1950 — С 153-157, Решение советского суда в исковом производстве — М, 1955 — С 25
7 Клейнман А ф Новейшие течения в науке гражданского процессуального права — М , 1967 — С 83—89, Советский гражданский процесс — М , 1989 — С 251
8 Курс советского гражданского процессуального права — Т 2 — М , 1981 — С 251
9 Цивільне процесуальне право України —Харків, 1992 —С 247
10 Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 29 грудня 1976 р «Про судове рішення» (Із змінами, внесеними постановами № 4 вщ24 квітня 1981 р , № 13 від 25 грудня 1992 р , № 15 від 25 травня 1998 р)
11 Бюлетень законодавства І юридичної практики України // Практика судів України в цивільних справах — 1995 — № 3 — С 239-241
12 Там же — С 248-249, Рішення Верховного Суду України — К, 1999 — С 63 13 Заворотько П П, Штефан М Й Вказ праця — С 108-164, Гурвич М А Судебное решение Теоретические проблемы — С 100-134, Завадская Л И Реализация судебных решений — М , 1982 — С 24-37
14 Заворотько П П, Штефан М И Вказ праця — С 108-165, Завадська Л Н Вказ праця — С 24-37, Гражданский процесс — Харьков, 2001 — С 358-359
15 Масленникова Н И Законная сила судебного решения в советском гражданском процессе Автореф канд дисс — Свердловск, 1973 — С 11, Цивільне процесуальне право України — Харків, 1999 — С 305, Гражданский процесс — М.1999 —С 263
16 ШтутІнЯ Л Вказ праця — С 233


Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2021