ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



Глава 20. Окреме провадження


§ 1. Суть і значення окремого провадження
Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство (jurisdictio conteutiose) відокремлювалося від безспірного, добровільного (jurisdictio voluntaria), було відтворене цивільним процесуальним законодавствам сучасних держав.
У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне, добровільне судочинство одержало назву охоронного, котре, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд тільки посвідчував або охороняв права окремих осіб1. Висловлювалася думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне — усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге — репресивним2.
Відомий дореволюційний процесуаліст Є. В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування і витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодавцем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності3. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами4 (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини і виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер.
У ЦПК УРСР 1924 p., який був підготовлений за зразком ЦПК РРФСР 1923 p., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких відсутній спір про право цивільне між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це — провадження не грунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УРСР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним5.
Зміна в літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних характер цих справ як за суттю, так і за формою провадження6. До окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих; про видачу дозволу на звернення в безспірно-му порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями за скаргами на дії нотаріусів.
У новій редакції ЦПК УРСР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни. На початку 60-х років порядком окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на неправильності у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визнання осіб безвісно відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, порядком окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових і сімейних правовідносин. ЦПК 1964 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені в самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК справами окремого провадження є: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні
Законом України від 12 липня 1996 р. ЦПК був доповнений гл. 35-А, якою врегульований порядок розгляду справ про усиновлення дітей, котрі проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами. Аналіз зазначених справ свідчить, що окреме провадження — це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного становища осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу — спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. В них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих не-майнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право7.
Ця необхідна умова можливості судового розгляду справ окремого провадження визначена в законодавчому порядку. Так, у ч. З ст. 255 ЦПК передбачено, якщо при розгляді справи порядком окремого провадження виникне спір про право, підвідомчий судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ позовного провадження, є перешкодою для розгляду судом справи порядком окремого провадження. Проте ця умова — відсутність спору про право в ЦПК не одержала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану, про визнання громадянина обмежено дієздатним (пп. 1,3,6 ст. 254), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес, який виходить не від конкретних осіб8. Однак прийняте в юридичній науці розуміння спору про право як розбіжності між особами, котрі припускаються суб'єктами матеріальних правовідносин з приводу їх прав і обов'язків і неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без участі конкретних осіб.
Були висловлені міркування, що при розгляді справ за скаргами на дії нотаріусів суди розглядають спори про право, які виникають з адміністративно-процесуальних правовідносин. Наявністю спору про право характеризуються також справи окремого провадження про визнання громадянина обмежено дієздатним і про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану9.
І це справді так. На підставі ст. 85 Закону України «Про нотаріат» боржник у передбачених законом випадках має право внести на депозитний рахунок державної нотаріальної контори гроші та цінні папери для передачі їх кредитору. Нотаріус зобов'язаний їх прийняти. Його відмова є невизнанням за боржником такого права і перешкодою для здійснення ним своїх прав, тобто спором про право, на розв'язання якого він вправі подати скаргу до суду (ст. 285 ЦПК). Отже, під час вирішення цієї категорії справ суд розглядає спір, який виник не з адміністративно-процесуальних, а з нотаріально-процесуальних правовідносин між нотаріусом і особою, котра бере участь у нотаріальних діях.
Такий спір має спільну рису зі спором, що виникає з адміністративних правовідносин. В обох випадках він є наслідком невиконання чи неналежного виконання державним органом своїх повноважень. При цьому суд перевіряє відповідність чинному законодавству діяльності посадових і службових осіб та органів і залежно від виявлених обставин може скасувати вчинену нотаріальну дію чи зобов'язати нотаріуса виконати певну нотаріальну дію. Наявність спору про право має місце у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану. Відповідно до ст. 161 КпІІІС, ст. 9 Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про органи реєстрації актів громадянського стану», п. З Положення про порядок зміни, поновлення, анулювання записів актів громадянського стану, порядок і строки зберігання актових книг, затвердженого Мінюстом України від 14 квітня 1993 p., такі справи можуть бути предметом судового розгляду в разі відмови органів реєстрації актів громадянського стану в зміні, доповненні, виправленні записів актів громадянського стану, поновленні та анулюванні актового запису10
Спір, який виникає між заявником і органом реєстрації, є не перешкодою, а необхідною умовою порушення справи в суді. За відсутності спору нотаріус вчинить нотаріальні дії, а орган реєстрації внесе необхідні зміни до актових книг. Спір про право у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану виникає з адміністративно-процесу-альних правовідносин. Його предмет — неправомірність дій органів державного управління. А самі справи є однотипними зі справами, віднесеними ЦПК до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і підлягають виключенню зі складу справ окремого провадження11. Зі спірного характеру проаналізованих справ випливає питання: чи не суперечить їх розгляд порядком окремого провадження правилу ч. З ст. 255 ЦПК, за яким при виникненні спору про право, підвідомчого судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах? Вважаємо, що на нього треба дати ствердну відповідь — не суперечить.
Передбачені ч. З ст. 255 ЦПК процесуальні наслідки настають за таких умов: 1) при наявності спору про право цивільне в широкому розумінні, який відповідно до статей 1, 24 ЦПК виникає з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин і вирішується в позовному порядку; 2) якщо суб'єктами такого спору є заінтересовані особи — суб'єкти цивільних, сімейних, трудових і кооперативних, а не адміністративно- чи нотаріально-процесуальних правовідносин; 3) коли спір про право підвідомчий суду. При непідвідомчості спору суду останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення юридичного факту. Наприклад, він зобов'язаний розглянути справу про встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду.
Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв'язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом? Вважаємо, що не буде. Однак в літературі не допускається така можливість. Причому це обґрунтовується тим, що спір про факт обов'язково спричиняє спір про право12. Але цим ототожнюються спір про факт і право, що неправомірно, оскільки це взаємопов'язані, але не тотожні явища.
ЦПК встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування між спором про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв'язок між фактом, що підлягає встановленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, тоді, коли при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, або якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язано з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право13.
Відповідно до статей 4, 24, ЦПК спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням в суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.
Справи окремого провадження виникають також внаслідок перешкод для реалізації суб'єктивних прав у зв'язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності (скарги на дії нотаріусів, справи, пов'язані зі встановленням неправильності запису в актах громадянського стану), в інших — тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб'єктивних прав другим з подружжя на розірвання і припинення шлюбу, спадкоємцями — на одержання спадкового майна, банком — на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику.
Таким чином, окреме провадження в цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають можливість розширити свою діяльність по виконанню правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності в діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації — використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

§ 2. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження
Відповідно до ч. 2 ст. 255 ЦПК справи окремого провадження суд розглядає з участю заявника і заінтересованих осіб, органів державного управління, державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій. Усі вони віднесені ст. 98 ЦПК до осіб, які беруть участь у справі. В новій редакції цієї норми за Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» ці особи мають назву «органи державної влади, органи місцевого самоврядування та особи, яким за законом надато право захищати права і свободи інших осіб».
Заявник — це особа, в інтересах якої порушена справа в суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Заявник може сам подати вимогу щодо порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального права, якими врегульовано порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (статті 256, 276, 285 ЦПК).
До заінтересованих осіб статтями 4 і 5 ЦПК віднесені ті, які беруть участь у справі і мають у ній матеріально-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі. Однак аналіз ч. 2 ст. 255 ЦПК дозволяє зробити висновок, що поняття заінтересованих осіб в окремому провадженні обмежено за змістом. Заінтересованими будуть лише ті особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки.
Деякі з них визначені нормами ЦПК: у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану — органи реєстрації актів громадянського стану (ст. 266); у справах по оскарженню нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні — нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії (ст. 285); у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника — установи ощадного банку (ст. 276). Отже, участь у справі заінтересованих осіб обумовлюється тим, що з встановленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, в яких беруть участь й зазначені особи, їх суб'єктивні права і обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами та обов'язками заявників і опосередковуються одним і тим же встановленням певних обставин. На суб'єктивні майнові та особисті немайнові права заінтересованих осіб може вплинути судове рішення з приводу обставин, встановлених судом. Але таке вирішення питання про поняття заінтересованих осіб в ЦПК неоднозначне. Так, ч. 1 ст. 265 відносить до заінтересованих осіб заявника та інших осіб, які брали участь у справі.
Участь у справі заявників і заінтересованих осіб істотно відрізняється від участі в ній у порядку ст. 121 ЦПК органів державного управління, профспілок, підприємств, установ і організацій та окремих громадян з метою захисту права та інтересів інших осіб, для яких судове рішення про встановлення юридичного факту не буде мати преюдиціального значення з точки зору здійснення їх прав та обов'язків. Зокрема, встановлення юридичного факту перебування громадянина на утриманні не створить для органів соціального захисту обов'язку призначити йому пенсію, тоді як у рішенні по скарзі на відмову у вчиненні нотаріальної дії на нотаріальну контору чи органи, що виконують таку дію, може бути покладено обов'язок вчинити певну нотаріальну дію (ст. 288 ЦПК).
Від зазначених заявників і заінтересованих осіб за метою участі в цивільному процесі та за характером виконуваних процесуальних функцій відрізняються органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни, які захищають права інших осіб (ст. 121 ЦПК). Вони порушують в суді справу чи вступають в процес у справі не з метою захисту суб'єктивного інтересу, а для здійснення покладених на них обов'язків і захисту інтересів інших осіб — громадян та організацій (ч. 2 ст. 121 ЦПК). У теорії та практиці цивільного процесу ця відмінність ігнорується, внаслідок чого заявниками і заінтересованими особами визнаються не тільки суб'єкти захисту власного інтересу, а й суб'єкти захисту інших осіб.
Пленум Верховного Суду України зобов'язує судців при підготовці справи до розгляду з'ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, та роз'яснює, що залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути, наприклад, відділ соціального захисту населення — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці — у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва14. Отже, Пленум визнає заінтересованими особами суб'єктів, які переслідують різну мету в процесі, — суб'єктів захисту власних інтересів — інших спадкоємців у справах про встановлення факту прийняття спадщини та суб'єктів захисту прав інших осіб — органи державного управління — відділ соціального захисту населення, органи внутрішніх справ, органи страхування, які беруть участь у справі для дачі висновку з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ч. 2 ст. 121 ЦПК). Це, однак, не узгоджується з ч. 2 ст. 255 ЦПК, де заінтересовані особи та органи державного управління визнаються самостійними особами, які беруть участь у справах окремого провадження.
Особи, які беруть участь у справах окремого провадження, можуть вести свої справи в суді особисто або через представників (ст. ПО ЦПК). їх процесуальні права та обов'язки визначені статтями 99, 119, 122 ЦПК, а також нормами, які врегульовують порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (глави 33-39 ЦПК).

§ 3. Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження
Відповідно до статей 1 і 255 ЦПК справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства з винятками і доповненнями, передбаченими в главах 34—39. При цьому діють всі принципи цивільного процесу, застосовуються положення Загальної частини ЦПК (глави 1-8), загальні правила підготовки справ до розгляду (гл. 18), правила розгляду їх в судовому засіданні (глави 20-22), прийняття рішення та його оскарження (глави 40-43). Однак специфічними є правила підсудності, не діють такі інститути позовного провадження як зустрічний позов, заміна неналежної сторони, участь третіх осіб, мирова угода тощо.
Цивільними процесуальними засобами порушення в суді справ окремого провадження є: 1) звернена до суду вимога про встановлення певних обставин, юридичного становища громадянина чи його майна або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини; 2) процесуальна форма втілення вимоги — письмова заява, скарга (ст. 5 ЦПК); 3) процесуальна дія по пред'явленню вимоги до суду; 4) процесуальна форма забезпечення виконання вимоги-звернення до суду особисто або через представника з поданням заяви, скарги.
Вимога до суду про порушення справи окремого провадження має свої складові (елементи) — предмет, підставу, зміст. Предметом вимоги є право на встановлення певного юридичного факту або юридичного становища громадянина, підставою — обставини, що підтверджують їх наявність чи відсутність, а змістом — суть вимоги. У кожній справі елементи вимоги мають різний характер, але, як правило, усі вони або два з них (предмет і зміст) визначені законом15.
Рішення суду, постановлене у справах окремого провадження, примусово не виконується органом судового виконання, але має властивість загальнообов'язковості (ст. 14 ЦПК) і реалізується державними органами шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, зокрема через видачу свідоцтва про право на спадщину, право власності, виправлення, поновлення і анулювання запису в актах громадянського стану тощо. Для всіх справ окремого провадження характерні особливості процесуальних засобів порушення та розгляду справи в суді.

§ 4. Визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним
Цивільна дієздатність як юридична категорія, що характеризує правовий статус громадянина, його здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 11 ЦК), може бути змінена, тобто громадянин може бути обмежений судом в дієздатності або визнаний недієздатним.
Суть обмеження дієздатності громадянина полягає в тому, що при цьому він може укладати угоди по розпорядженню майном, а також одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. При визнанні громадянина недієздатним всі угоди від його імені здійснює опікун. Такі обмеження у сфері цивільної діяльності громадян змінюють їх правовий статус. Тому з метою гарантування захисту громадян від незаконного та необгрунтованого позбавлення їх можливості реалізації належних їм прав та виконання обов'язків встановлена цивільна процесуальна форма обмеження їх дієздатності і визнання недієздатними з підстав, чітко визначених цивільним законодавством (статті 15 і 16 ЦК). Цим самим охороняються матеріальні права та інтереси таких громадян і членів їх сімей, усуваються можливості діяти на шкоду собі.
Обмеження дієздатності громадянина також спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом і вживанням наркотичних засобів. Воно має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку і виховання громадян в дусі дотримання Конституції, інших законів України, свідомого ставлення до громадських обов'язків. У цьому заінтересовані наша держава і суспільство. Тому цивільна процесуальна діяльність по розгляду і вирішенню цих справ одночасно спрямована на охорону державного і громадського інтересу.
Цивільним процесуальним законодавством (статті 256-260 ЦПК) передбачений процесуальний порядок розгляду справ про обмеження громадянина у дієздатності, про визнання громадянина недієздатним, про скасування обмеження громадянина в дієздатності, про поновлення громадянина в дієздатності.
Право на порушення в суді справи про обмеження громадянина в дієздатності або про визнання громадянина недієздатним надано членам його сім'ї, профспілкам та іншим громадським організаціям, органам опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладам (ст. 256 ЦПК). Однак сам громадяни пред'явити вимогу про таку зміну свого правового статусу не може.
Надання права порушення справи в суді громадським об'єднанням зумовлено необхідністю гарантування інтересів самого громадянина та осіб, які оточують його в сім'ї й інших сферах суспільного життя.
Повнолітні члени сім'ї громадянина, які звернулися до суду з вимогою про обмеження його в дієздатності чи визнання недієздатним, а також ті, які залучаються до процесу, беруть участь в ньому як заявники. Громадські організації, органи опіки і піклування, психіатричні лікувальні заклади, які порушили справу в суді, беруть участь в ній як суб'єкти захисту прав інших осіб на підставі ч. 1 ст. 121 ЦПК.
Громадяни, щодо яких ставиться вимога про обмеження їх в дієздатності чи визнання недієздатними, беруть участь у справі як заінтересовані особи.
Суб'єкти права порушення в суді справи про обмеження громадянина в дієздатності або про визнання його недієздатним подають заяву до суду за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі — за місцем знаходження останнього.
Заява повинна відповідати вимогам статей 137 і 257 ЦПК. Вона повинна бути викладена у письмовій формі, мати всі реквізити, передбачені ст. 137 ЦПК. Стаття 257 ЦПК визначає лише її особливості. Згідно з нею в заяві повинні бути викладені обставини, якими обґрунтовуються вимоги про обмеження громадянина в дієздатності чи про визнання його недієздатним з посиланням на засоби доказування.
Подання належним чином оформленої заяви зобов'язує суддю перевірити наявність умов для реалізації права на порушення справи в суді та додержання процесуального порядку звернення до суду (ст. 136 ЦПК) і вирішити питання про прийняття справи до провадження суду. Однією з необхідних передумов порушення справи в суді є відсутність спору про право цивільне. Сумісний розгляд вимоги про визнання громадянина недієздатним і спору про право цивільне можливий тоді, коли такий спір виник після смерті громадянина.
Після прийняття справи до провадження починається підготовка до розгляду. Для цього суддя повинен з додержанням вимог ст. 143 ЦПК сприяти у витребуванні необхідних доказів і залученні до участі у справі всіх заінтересованих осіб — громадян та організацій. У справах про визнання громадянина недієздатним для визначення його психічного стану обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза, яка має відповісти на питання: чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу, чи розуміє він значення своїх дій і чи може керувати ними. Однак призначення експертизи відповідно до ст. 258 ЦПК допускається лише за наявності достатніх даних про психічне захворювання або недоумство громадянина. Такі дані можуть бути одержані з довідок про стан здоров'я, виписок з історії хвороби лікувальних закладів, матеріалів слідчих органів тощо, які свідчать про дії психічно хворої людини.
Порядок призначення і проведення судово-психіатричної експертизи, а також дослідження висновку експерта регулюється статтями 57-61,177,190 ЦПК. У виняткових випадках, коли особа, відносно якої порушено справу про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд в засіданні за участю прокурора і психіатра може винести ухвалу про примусове направлення громадянина на судово-психіатричну експертизу (ч. 2 ст. 258 ЦПК). Ухвала суду для виконання надсилається органам внутрішніх справ.
Доказами у справах про обмеження дієздатності громадянина можуть бути показання свідків, акти органів внутрішніх справ і громадських організацій, документи про доход сім'ї і кількість її членів, а також інші матеріали, що стверджують факти зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами і характеризують матеріальне становище сім'ї.
У процесі підготовки справи до розгляду суддею вирішується також питання про обов'язки притягнення до участі в справі як заявників усіх повнолітніх членів сім'ї громадянина, щодо якого ставиться питання про обмеження дієздатності чи визнання його недієздатним!
Справи про обмеження громадянина в дієздатності чи визнання його недієздатності розглядаються з викликом заявників і за обов'язковою участю органів опіки і піклування. Питання про виклик громадянина, щодо якого розглядається справа, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану його здоров'я.
Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява подана неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження у справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним виходячи з вимог ст. 105 ЦПК16. Провадження у справі, порушеній громадською організацією, органом опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладом, не може бути закрито у зв'язку із запереченням члена сім'ї громадянина проти розгляду цієї справи. Суд не вправі також закрити провадження у справі через відмову таких суб'єктів захисту інтересів інших осіб від заявленої ними вимоги про обмеження дієздатності громадянина, якщо члени його сім'ї вимагають розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК).
Рішення суду про обмеження громадянина в дієздатності чи визнання його недієздатним після набрання ним законної сили (з цього часу громадянин вважається недієздатним) надсилається органові опіки і піклування для призначення обмежено дієздатному піклувальника, а недієздатному — опікуна (ст. 260 ЦПК). Копія рішення надсилається також за місцем роботи чи проживання обмежено дієздатної особи для здійснення контролю за її поведінкою.
Важливою процесуальною гарантією захисту прав обмежено дієздатних чи визнаних недієздатними громадян є встановлений порядок скасування обмеження і поновлення їх в дієздатності (ст. 260 ЦПК).
Провадження у справах про скасування обмеження дієздатності чи про поновлення громадянина в дієздатності може бути розпочато за заявою осіб, установ та організацій, зазначених у ст. 256 ЦПК (тобто тих, які мають право на порушення справи про обмеження дієздатності громадянина чи визнання його недієздатним), піклувальника і опікуна, а також за ініціативою суду.
Заяву про скасування обмеження дієздатності вправі подати громадянин, якого стосується таке обмеження. Це пояснюється тим, що рішенням суду обмежується лише цивільна, а не цивільна процесуальна дієздатність. Особа не позбавляється самостійності у здійсненні цивільних процесуальних прав та участі в цивільному процесі. Однак поряд з нею відповідно до статей 101,111 ЦПК діють законні представники, які захищають в суді права та охоронювані інтереси такої особи.
Заява розглядається судом як окрема справа за місцем проживання громадянина, який був обмежений в дієздатності чи визнаний недієздатним
У процесі підготовки справи до розгляду збираються необхідні докази, залучаються всі заінтересовані особи, а у справах про поновлення громадянина в дієздатності обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза. Справи розглядаються з обов'язковою участю органів опіки і піклування.
Скасування судом обмеження дієздатності (ч. 2 ст. 260 ЦПК, ст. 15 ЦК) може мати місце за наявності достатніх фактичних даних, які свідчать про припинення громадянином зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Таке скасування повинно здійснюватися і тоді, коли сім'я зазначеної особи перестали існувати (розірвання шлюбу, смерть), а, отже, відпав обов'язок надавати кошти на її утримання. •
Рішення суду про скасування обмеження дієздатності громадянина чи про поновлення його в дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки і піклування і є підставою для зняття встановлених над громадянином опіки чи піклування.
Судові витрати по провадженню у справах цього виду відносяться на рахунок держави. Однак суд стягує із заявника всі судові витрати у разі, якщо буде встановлено, що він діяв несумлінно, з метою позбавити дієздатності або обмежити дієздатність психічно здорового громадянина (ст. 259 ЦПК).

§ 5. Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим
Судова діяльність по розгляду цих справ спрямована на зміну правового статусу осіб. Так, якщо протягом одного року в місці постійного проживання громадянина нема відомостей про місце його перебування, такий громадянин може бути визнаний безвісно відсутнім (ст. 18 ЦК). За відсутності у місці постійного проживання громадянина відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців, такий громадянин може бути оголошений померлим. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошений померлим не раніше, ніж після збігу двох років з дня закінчення воєнних дій (ст. 21 ЦК).
Така зміна правового статусу громадянина (визнання останнього безвісно відсутнім або оголошення його померлим) викликається необхідністю захисту інтересів інших осіб — громадян та організацій, котрі перебувають з ним у певних юридичних відносинах і для яких тривала відсутність громадянина стала перешкодою для здійснення суб'єктивних цивільних прав. Судовий порядок розгляду справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим є надійною процесуальною гарантією від незаконної та необгрунтованої зміни їх юридичного статусу.
Статті 261-265 ЦПК врегульовують процесуальний порядок розгляду таких справ: про визнання громадянина безвісно відсутнім; про оголошення громадянина померлим; про скасування рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим.
Порушується справа в суді заявником, яким може бути особа, котра має цивільно-правову заінтересованість в зміні правового статусу громадянина. Заявниками можуть бути громадяни, яким це необхідно для здійснення суб'єктивних цивільних прав або охоронюваних законом інтересів, а також організації (наприклад, банк, який видав позику громадянину в разі його тривалої відсутності, щоб вирішити питання про списання чи одержання від спадкоємців суми виданої позики; фінансові органи — про його майно).
Цивільний процес у справі може бути розпочатий за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, організацій і окремих громадян, якщо зазначена зміна юридичного статуту громадянина необхідна для захисту прав та інтересів інших осіб, який вони вправі здійснювати.
На порушення справи подається письмова заява до суду за місцем проживання заявника із зазначенням реквізитів, перелічених у ст. 137 ЦПК. В ній, як це передбачено ст. 262 ЦПК, має бути також зазначено, для якої мети необхідно заявникові визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим, і наведені обставини, що стверджують безвісну відсутність громадянина, або обставини, котрі загрожували громадянинові, який пропав без вісті, або котрі дають підставу припустити його загибель від певного нещасного випадку.
Такі відомості дозволяють судді при прийнятті заяви визначати наявність в особи, що її подає, права на звернення до суду, склад осіб, яких належить притягнути до участі в процесі по справі, а також те, які необхідні докази. Стаття 263 ЦПК зобов'язує суддю в порядку підготовки справи до розгляду встановлювати осіб (родичів, співробітників та ін.), котрі можуть дати відомості про відсутнього, а також звернутися із запитом до відповідних організацій за останнім місцем проживання відсутнього і за останнім місцем його роботи про наявність відомостей про нього
Одночасно суд покликаний вжити заходів через органи опіки і піклування щодо призначення опікуна для охорони майна відсутнього, а якщо потрібно, то і для управління останнім. Як правило, це необхідно тоді, коли є загроза розкрадання чи пошкодження майна.
Розгляд справи відбувається за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких суд визнає потрібним допитати. За наслідками розгляду справи постановляється рішення.
У резолютивній частині рішення зазначаються не тільки відомості про особу громадянина, який визнається безвісно відсутнім чи оголошується померлим, а й початок безвісної відсутності або день смерті громадянина, що визначаються відповідно до правил статей 18 і 21 ЦК.
Рішення суду про оголошення громадянина померлим після набрання ним законної сили надсилається органові реєстрації актів громадянського стану, що є в районі діяльності суду, для реєстрації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, які виконують нотаріальні дії, для вжиття заходів по охороні спадкового майна.
Якщо громадянин, котрого визнано безвісно відсутнім або оголошено померлим, з'явиться або буде виявлено місце його перебування, особи, за заявою яких судом був змінений правовий статус цього громадянина, він сам та інші особи, котрі можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, вправі подати до суду заяву про скасування рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим. Статті 20 і 22 ЦК, ст. 265 ЦПК передбачають у цьому разі скасування рішення. Однак згідно зі ст. 213 ЦПК суд, який постановив рішення, не вправі сам скасувати або змінити його. Тому виникає висновок, що суд може скасувати не рішення, а визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Правильність такого висновку підтверджується аналогічним вирішенням питання ст. 260 ЦПК, де йдеться не про скасування рішення, а про скасування обмеження і поновлення громадянина в дієздатності.
Розгляд справи відбувається в участю цього громадянина, заявника та заінтересованих осіб.
Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається відповідному органові реєстрації актів громадянського стану для анулювання запису про смерть громадянина, а також органам опіки і піклування для зняття опіки над його майном.

§ 6. Усиновлення дітей, які проживають на території України
Розгляд судами справ про усиновлення дітей визначений статтями 2б5'-2655 ЦПК. Справи про усиновлення, удочеріння (далі — усиновлення) дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами підсудні районним (міським) судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або заявника (заявників). Для порушення справи подається письмова заява, в котрій зазначаються: назва суду, до якого подається заява, прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання заявника (заявників), а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини та запис заявника (заявників) батьками останньої, вказівка про обізнаність заявника (заявників) про стан здоров'я дитини. До заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам дитини, а у разі усиновлення останньої одним з подружжя — також письмова згода на це другого з подружжя. Іноземні громадяни додають до заяви також дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України.
Після прийняття заяви суддя провадить підготовку справи до розгляду, в процесі якої вирішує питання про участь в ній органів державного управління — органів опіки і піклування, а у справах, порушених за заявами іноземних громадян, — Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України. Відповідним органом опіки і піклування або Центром по усиновленню при Міністерстві освіти і науки України до суду подаються документи, що підтверджують доцільність усиновлення, зокрема висновок відповідного компетентного органу за місцем проживання заявника (заявників) про можливість бути усиновителем, медичні довідки про стан здоров'я заявника (заявників) та усиновлюваної дитини, довідка про заробіток та інші доходи заявника (заявників), копія свідоцтва про шлюб (для одружених), копія паспорта заявника (заявників), відомості про його житлово-побутові умови.
У справах, порушених іноземними громадянами, крім того, повинен бути дозвіл компетентного органу країни проживання заявника (заявників) на в'їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини, нотаріально засвідчене зобов'язання заявника (заявників) надавати представникам дипломатичної установи України за кордоном інформацію про усиновлену дитину та можливість спілкування з нею. Документи оформляються відповідно до вимог законодавства України
У розгляді справи про усиновлення беруть обов'язкову участь заявник (заявники), а також заінтересовані та інші особи, яких суд визнає за потрібне допитати. Для забезпечення таємниці усиновлення справа розглядається в закритому судовому засіданні. Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо вона необхідна, і за наслідками розгляду справи постановляє рішення. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини заявником (заявниками). На клопотання заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати та місця народження дитини, а також про запис усиновителів батьками дитини. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників). З набранням рішенням законної сили виникає усиновлення. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається органу реєстрації актів громадянського стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами — також Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України.

§ 7. Встановлення неправильності запису в актах громадянського стану
Акти громадянського стану — це засвідчені органами держави факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, підлягають обов'язковій реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану.
Згідно із Законом України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» систему таких органів становлять відділи реєстрації актів громадянського стану Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, управління юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, а також відділи реєстрації актів громадянського стану виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) і районних у містах рад, а в сільській місцевості — виконавчі комітети сільських і селищних рад17. Відділи реєстрації актів громадянського стану провадять реєстрацію народження, смерті, укладення шлюбу, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені та по батькові, змінюють, доповнюють, виправляють й анулюють записи актів громадянського стану, поновлюють втрачені записи, видають повторні свідоцтва, а також у встановленому порядку зберігають актові книги. Виконавчі комітети селищних і сільських рад реєструють народження, смерть, укладення шлюбу і встановлення батьківства (ст. 160 КпШС).
Допущені в актах перекручення та неточності викликають утруднення чи роблять неможливим здійснення громадянами своїх прав. Тому виникає необхідність у внесенні змін в записи і у виправленні допущених в них помилок. За наявності достатніх підстав і відсутності спору між заінтересованими особами це роблять органи реєстрації актів громадянського стану. За наявності спору між заінтересованими особами питання про виправлення чи зміну запису в актах громадянського стану розв'язується судом в позовному провадженні одночасно з вирішенням заявленого позову.
У інших випадках і з інших причин настає відмова, тобто виникає спір між заявником і органом реєстрації актів громадянського стану, наявність якого є обов'язковою умовою прийняття судом до розгляду справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану, процесуальний порядок розгляду яких передбачений статтями 266-270 ЦПК.
Наявність відмови органу реєстрації актів громадянського стану перевіряються суддею за змістом заяви, яка подається для порушення справи в суді, і доданими до неї доказами.
У заяві, крім загальних положень, передбачених ст. 137 ЦПК, зазначається, в чому саме полягає неправильність запису в актах громадянського стану (наприклад, відсутність у свідоцтві про народження запису про батьківство, вказівки на національність батьків, перекручення, пропуски літер, слів, наявність скороченого імені тощо), коли і яким органом реєстрації актів громадянського стану було відмовлено у виправленні запису (ст. 268 ЦПК).
До заяви обов'язково додаються копія висновку органу реєстрації актів про відмову у виправленні запису, а також документ, в якому допущені неточності. Недодержання вимог щодо змісту заяви породжує наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.
Право звернення до суду із заявою про порушення справи щодо встановлення неправильності запису в актах громадянського стану мають особи, для яких зазначене встановлення матиме юридичні наслідки. Ними можуть бути не тільки власники документів, а й інші особи, наприклад, спадкоємці, у яких зі смертю спадкодавця виникають певні цивільні права, котрі вони не можуть реалізувати через неправильності в актових записах. Виправлення в записах, пов'язаних з реєстрацією громадянського стану дітей і громадян, які перебувають під опікою та піклуванням, вправі вимагати батьки, усиновителі, опікуни і піклувальники.
Заява подається до районного (міського) суду за місцем проживання заявника незалежно від того, в якому органі реєстрації актів громадянського стану провадиться запис, котрий потребує змін чи виправлення. В судове засідання викликається заявник (ст. 269 ЦПК).
Рішення суду, яким встановлено неправильність запису в актах громадянського стану, після набрання ним законної сили стає підставою для його виправлення відповідним органом реєстрації актів громадянського стану (ст. 270 ЦПК).

§ 8. Встановлення фактів, що мають юридичне значення
Роль судового встановлення юридичних фактів випливає з їх значення для розвитку правових відносин та необхідності захисту прав і охоронюва-них законом інтересів громадян та організацій.
Порядок судочинства у справах про встановлення юридичних фактів врегульовано статтями 271-275 ЦПК.
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду порядком окремого провадження за таких умов:
1. Факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети — ні. Наприклад, встановлення факту перебування на утриманні для призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника має юридичне значення для непрацездатного члена сім'ї померлого незалежно від часу перебування на його утриманні. А для вітчима і мачухи таке право настане за умови, якщо вони виховували або утримували померлого пасинка чи падчерку протягом не менше п'яти років (статті 37 і 41 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).
2. Встановлення факту не має бути пов'язано з наступним вирішенням спору про право, підвідомчого суду. Якщо при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право, підвідомчий суду, або суд сам дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язано з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах (ч. З ст. 255 ЦПК).
Наявність спору про право, не підвідомчого судам, не є перешкодою для судового встановлення юридичного факту.
3. Заявник не має іншої можливості одержати чи поновити документи, які посвідчують факт, що має юридичні наслідки.
Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено, із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах громадянського стану тощо).
4. Чинним законодавством не передбачений інший позасудовий порядок встановлення юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, підвідомчих встановленню в судовому порядку, наводиться в ст. 273 ЦПК і не є вичерпним. Суд може встановлювати й інші факти, які мають юридичне значення, зокрема визнання батьківства, реєстрацію батьківства, прийняття спадщини, володіння будинком на праві власності тощо.
Відповідно до ст. 273 ЦПК суд розглядає справи про встановлення: родинних відносин громадян (п. 1). Цей факт встановлюється в судовому порядку, якщо його підтвердження необхідно заявнику, наприклад, для одержання в нотаріальних органах свідоцтва про право на спадщину, а також для оформлення права на пенсію у разі втрати годувальника. Неправомірною буде відмова суду в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з тих мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану. Разом з тим порядком окремого провадження не може бути встановлений факт родинних відносин, якщо заявнику він необхідний для підтвердження в подальшому права на жилу площу або на обмін останньої, оскільки у разі відмови щодо визнання права на жилу площу чи на її обмін заінтересована особа може звернутися до суду з відповідним позовом.
Серед справ про встановлення родинних відносин судам підвідомчі справи про встановлення фактів батьківства, визнання батьківства. Встановлення останнього факту можливе щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р. від осіб, котрі не перебували в зареєстрованому шлюбі, у разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитини, і якщо ця остання визнавала себе її батьком до цієї дати. Такий факт може бути встановлений щодо дитини, яка народилася після смерті особи, котра під час вагітності матері визнавала себе батьком майбутньої дитини.
Справи про встановлення батьківства щодо дітей, які народилися після 1 жовтня 1968 р., при житті батьків розглядаються порядком позовного провадження. Згідно зі ст. 53 КпШС походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини до органів реєстрації актів громадянського стану. За відсутності такої заяви батьківство може бути встановлено судом порядком позовного провадження за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої вона перебуває, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. Суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. В разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, суд має право розглянути справу про встановлення факту батьківства порядком окремого провадження і вирішити її з урахуванням обставин, передбачених ст. 53 КпШС. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини (запис про батька зовсім відсутній або запис про батька дитини проведено за вказівкою матері), і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи нею самою після досягнення повноліття.
Порядком окремого провадження можливе встановлення факту реєстрації батьківства, коли вона мала місце, а в органах реєстрації актів громадянського стану не збереглися відповідні записи, і вони відмовилися їх поновити;
перебування громадянина на утриманні (п. 2). Цей факт може бути встановлено судом за відсутності документа про його підтвердження, виданого житлово-комунальними органами, виконкомами сільських і селищних рад, іншими організаціями, чи в разі відмови у його видачі і при одержанні документа, яким не підтверджується факт перебування громадянина на утриманні.
Встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання свідоцтва про право на спадщину, призначення пенсії чи відшкодування шкоди за умови, що утримання було повним або допомога, яка надавалась утриманцю, була постійним й основним джерелом засобів до існування, навіть якщо утриманець (заявник) мав заробіток, одержував пенсію, стипендію тощо. Водночас сам факт перебування на утриманні не завжди породжує необхідні юридичні наслідки. Відповідно до ст. 531 ЦК факт перебування на утриманні непрацездатних осіб викличе право на спадкування за умови, що утриманець був непрацездатним на день смерті спадкоємця і перебував на утриманні останнього не менше одного року до його смерті. Водночас право на відшкодування шкоди внаслідок втрати годувальника не пов'язано ні з наявністю родинних відносин між непрацездатним утриманцем і годувальником, ні зі строком перебування на його утриманні (ст. 456 ЦК);
каліцтва на виробництві або у зв 'язку з виконанням державних чи громадських обоє 'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню (п. 3). Відповідно до Закону України від 24 листопада 1992 р. «Про охорону праці» справи про встановлення зазначених фактів не розглядаються порядком окремого провадження. Питання, пов'язані зі встановленням факту каліцтва на виробництві, у разі виникнення з даного приводу спору, а також якщо при каліцтві у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків пенсія призначається особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.
Факт каліцтва та іншого ушкодження здоров"я на виробництві підтверджується актом про нещасний випадок, а в разі відмови власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу скласти останній акт чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта, питання вирішується в порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів18;
реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті (п. 4). Характерною рисою цих справ є встановлення судовим порядком не фактів усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті, а лише фактів їх реєстрації в актових книгах, якщо в органах реєстрації актів громадянського стану не збереглися відповідні записи, і ті відмовилися їх поновити або ж вони можуть бути відновлені тільки на підставі рішення суду про встановлення їх реєстрації. Відповідно до ст. 6 КпШС правову силу мають лише зареєстровані в органах реєстрації актів громадянського стану актові записи і, як виняток, дорівняні до них оформлені релігійним обрядом шлюб, розірвання шлюбу, народження і смерть, які були здійснені до створення або поновлення діяльності органів реєстрації актів громадянського стану в Україні. На підтвердження втрати запису подається довідка відповідного архіву органу реєстрації актів громадянського стану, в якому знаходилась актова книга з реєстрацією. Відмова цього органу у поновленні запису підтверджується його письмовим висновком, наявність якого є необхідною умовою прийняття судом заяви про встановлення факту реєстрації.
Із заявою про порушення справи можуть звернутися особи, для яких наявність факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, народження і смерті може породжувати юридичні наслідки.
Ними можуть бути: особа, з приводу якої встановлюється певний факт реєстрації, члени її сім'ї, законні представники, спадкоємці та ін. У заяві не треба зазначати мету, для якої необхідне встановлення певного факту реєстрації, оскільки він не породжує одиничні правові наслідки, а є загальною передумовою визначення правового статусу громадянина у сфері шлюбно-сімейних правовідносин.
При встановленні факту реєстрації народження судам непідвідомче вирішення питання про час народження, тобто про визначення віку громадянина. Відповідно до Положення про порядок зміни, поновлення, анулювання записів актів громадянського стану, порядок і строки зберігання актових книг, затвердженого постановою колегії Міністерства юстиції України від 14 квітня 1993 p., Правил з питань внесення змін, доповнень і виправлень у записи актів громадянського стану, затверджених Міністерством юстиції України 3 травня 1994 p., це питання вирішується в адміністративному порядку — державними органами реєстрації актів громадянського стану19;
перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб в органах реєстрації актів громадянського стану не може бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя (п. 5). Суди вправі встановлювати факти перебування громадян у фактичних шлюбних відносинах, які виникли до 8 липня 1944 р. (тобто згідно з чинним законодавством дорівнювалися до зареєстрованого шлюбу) і тривали до смерті (пропажі без весті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадянського стану. Не підлягають встановленню фактичні шлюбні відносини, які виникли після зазначеної дати за життя обох з подружжя, або в тих випадках, коли один з подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Перебування того з подружжя, хто пережив іншого, в другому шлюбі не перешкоджає визнайню фактичних шлюбних відносин, які склалися до 8 липня 1944 р. Фактичні шлюбні відносини, що виникли до 8 липня 1944. і були припинені до смерті одного з подружжя, судовому встановленню не підлягають.
На вимогу заявника судом одночасно зі встановленням перебування у фактичних шлюбних відносинах може бути встановлений факт перебування заявника на утриманні померлого або того, хто пропав без вісті.
Звернення до суду з вимогою про визнання фактичних шлюбних відносин не обмежується певним строком. Тому якщо такі відносини під час їх виникнення мали силу зареєстрованого шлюбу (тобто склалися до 8 липня 1944 р.) і за наявності об'єктивних причин (смерті одного з подружжя) не можуть бути оформлені актовим записом в органах реєстрації актів громадянського стану, вони не втрачають юридичного значення і можуть бути предметом судового встановлення;
належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім 'я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігається з ім 'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження, зазначеними в її свідоцтві про народження або в паспорті (п. 6). Для порушення в судах справи про встановлення належності правовстановлюючого документа необхідно подати заяву з доказами того, що цей документ належить заявнику і що організація, яка його видала, не має можливість внести до нього відповідні виправлення. У цих справах суд встановлює належність особі правовстановлюючих документів, а не тотожність прізвища, імені, по батькові, неоднаково названих в різних документах, не присвоєння чи залишення одного з них.
Не підлягає встановленню належність документів, в яких відсутня вказівка, на чиє ім'я вони видані, не повністю зазначені імена, по батькові, а також наявні інші дефекти, що свідчать про підчистку і виправлення. Судам не підвідомче встановлення факту належності особі квитка про членство в об'єднанні громадян, військового квитка, посвідчення до ордена чи медалі, паспорта, свідоцтв, які видаються органами реєстрації актів громадянського стану, та інших документів, що посвідчують особу. Разом з тим суди вправі розглядати справи про встановлення фактів належності громадянам довідок про поранення, перебування в госпіталях у зв'язку з пораненням, повідомлень військових частин, військкоматів та інших органів військового управління про загибель або пропажу без вісті певних осіб у зв'язку з обставинами воєнного часу, а також заповітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, інших документів про трудовий стаж, оскільки вони не належать до документів, які посвідчують особу; факту смерті особи в певний час у разі відмови органів реєстрації актів громадянського стану зареєструвати цей факт (п. 7). Справи про встановлення факту смерті відрізняються від справ про оголошення громадянина померлим, процесуальний порядок розгляду яких врегульований статгями 261— 265 ЦПК, і від справ про встановлення факту реєстрації смерті з підстав п. 4 ст. 273 ЦПК. Підставою для оголошення громадянина померлим є обставини, що допускають припущення його загибелі від певного нещасного випадку. Для встановлення реєстрації смерті особи необхідні обставини, що свідчать про реєстрацію цієї події, а також про те, що заінтересована особа позбавлена можливості поновити втрачені чи знищені документи про це. Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, що достовірно свідчать про смерть громадянина у певний час за певних обставин.
Судам також підвідомчі справи про встановлення інших юридичних фактів, якщо чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 273 ЦПК). Це можуть бути справи про встановлення фактів володіння будівлею на праві власності, прийняття спадщини і місця відкриття спадщини. Встановлення судом факту володіння будівлею на праві власності можливе, якщо у заявника був правовстановлюючий документ про належність будівлі, але він загублений, і зазначений факт не може бути підтверджений у позасудовому порядку. На підтвердження цього заявником подаються докази неможливості одержання ним відповідного документа або його поновлення. Оскільки будівлі, не закінчені будівництвом або не прийняті в експлуатацію, не підлягають реєстрації в органах житлово-експлуатаційного управління, факт володіння ними не може бути встановлений судом. Судовому розгляду порядком окремого провадження не підлягають справи про встановлення фактів володіння самовільно спорудженою будівлею, а також будівлею, яка була зареєстрована раніше на ім'я іншої особи або придбана заявником за неналежним чином оформленою угодою.
Суд розглядає порядком окремого провадження і справи про встановлення фактів прийняття спадщини і місця відкриття спадщини, якщо орган, який вчинює нотаріальні дії, не має права видати заявнику свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, необхідних для підтвердження нотаріального порядку факту вступу у володіння спадковим майном. Відповідно до чинного законодавства факти прийняття спадщини і місця її відкриття не підлягають реєстрації державними органами. Однак вони підтверджуються документами, які можуть видавати громадянами житлово-комунальні органи, виконкоми сільських і селищних рад та інші. Наявність зазначених документів є підставою для видачі нотаріальними органами свідоцтва про право на спадщину. За наявності таких документів, у разі відмови видати свідоцтво про право на спадщину заявник може звернутися зі скаргою до суду на відмову вчинити нотаріальну дію (ст. 285 ЦПК). Встановлення фактів прийняття спадщини і місця її відкриття можливе виходячи з положень, передбачених статтями 526 і 549 ЦК.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, порушуються в суді поданням письмової заяви, яка повинна відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 137 ЦПК, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим ст. 274 ЦПК. У ній, зокрема, має бути зазначено: який факт заявник просить встановити та для якої мети, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують даний факт. До заяви додаються докази, які стверджують викладені в ній обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.
Заява за підсудністю подається до районного (міського) суду за місцем проживання заявника. При прийнятті заяви суддя перевіряє її відповідність статтям 137 і 274 ЦПК. Якщо буде встановлено порушення цих норм, він повинен застосувати санкції, передбачені ст. 139 ЦПК, тобто постановити ухвалу про залишення заяви без руху і надати заявникові строк для виправлення недоліків. У разі невиконання даних вказівок заява вважається непо-даною і повертається заявникові, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу. Встановивши, що заява непідвідомча судовому розгляду, суддя постановляє мотивовану ухвалу про відмову в її прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, а якщо справу порушено, — закриває провадження у ній на підставі п. 1 ст. 227 ЦПК. Суддя відмовляє у прийнятті заяви на підставі п. 2 ст. 136 ЦПК у тому разі, коли заявник не звертався до органу, який за законом повинен був вирішити питання про можливість видачі необхідного документа чи відновлення втраченого документа, а якщо справу було порушено, — залишає заяву без розгляду на підставі п. 1 ст. 229 ЦПК. Аналогічні наслідки настають, коли буде виявлено, що встановлення факту, підвідомчого суду, пов'язано з вирішенням спору про право (ч. З ст. 255 ЦПК)20.
У кожній справі про встановлення фактів, що мають юридичне значення, судця зобов'язаний провести її підготовку до розгляду, передбачену ст. 143 ЦПК, зокрема, з'ясувати, які громадяни та організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них. Зазначені справи розглядаються у порядку, передбаченому гл. 37 ЦПК, з викликом та участю заявників і заінтересованих осіб. Рішення суду, постановлене у справі, повинно відповідати вимогам статей 202,203 і 275 ЦПК. У ньому має бути зазначено: факт, встановлений судом, мета його встановлення; докази, на підставі яких суд встановив цей факт. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в державних органах реєстрації актів громадянського стану або оформленню в нотаріальних органах, не замінює документів, що видаються цими органами, а є лише підставою для їх одержання. Після набрання рішенням законної сили воно згідно зі ст. 14 ЦПК стає обов'язковим для органів, які реєструють факти, що мають юридичне значення, або оформлюють права, які виникають у зв'язку з встановленим судом фактом. У разі встановлення в судовому порядку реєстрації акта громадянського стану орган реєстрації актів громадянського стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду.

§ 9. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника
Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»21 цінними паперами називаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Ними є: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що їх випустили (статті 1, 3). Відновлення втрачених цінних паперів на пред'явника цим Законом не передбачено. Але відповідно до ст. 276 ЦПК в судовому порядку можуть бути відновлені права лише на втрачені цінні папери на пред'явника, видані установами Ощадного банку: про вклад грошових сум чи про прийняття на зберігання цінностей або цінних паперів.
Судовий порядок (статті 276-284 ЦПК) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, видані установами Ощадного банку, поширюється як на випадки втрати цих документів, так і на випадки, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (на ощадній книжці або контрольному листку до неї не зберігся запис номера рахунку, неповністю зберігся запис залишку вкладу на ощадній книжці тощо).
Питання про втрату ощадною книжкою або контрольним листком до неї ознак платіжності вирішується установою Ощадного банку під час розгляду нею заяви пред'явника про проведення операції по виданому цією установою документу. В разі відмови провести таку операцію у зв'язку з втратою документом ознак платіжності відновлення прав здійснюється в судовому порядку.
Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, може просити суд про визнання його недійсним і про відновлення прав на втрачений цінний папір. Для порушення справи в суді подається заява з додержанням вимог, передбачених статтями 137 і 277 ЦПК. У ній має бути зазначено: прізвище, ім'я та по батькові заявника і місце його проживання; обставини, за яких втрачено цінний папір; назву установи, що видала цінний папір, і характерні його ознаки. Така заява за підсудністю подається до районного (міського) суду за місцем знаходження установи Ощадного банку, що видала втрачений цінний папір на пред'явника.
Суддя з прийняттям справи до провадження ухвалою постановляє зробити публікацію про виклик держателя цінного папера до районного (міського) суду та забороняти установі, яка видала цінний папір, провадити по ньому операції.
Публікація робиться коштом заявника у місцевій пресі і за змістом повинна відповідати вимогам ст. 279 ЦПК, тобто вона має містити: прізвище, ім'я, по батькові і місце проживання заявника; назву і характерні ознаки цінного папера, з приводу якого подано заяву до суду, пропозицію держателю цінного папера повідомити суд в тримісячний строк про свої права на нього.
Держатель втраченого цінного папера зобов'язаний у встановлений строк подати до суду разом з оригіналом цінного папера заяву про те, що він є його держателем.
При надходженні такої заяви суддя постановляє ухвалу про залишення заяви про відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду та надає особі, яка заявила про визнання недійсним цього папера, строк не більше двох місяців для пред'явлення в загальному порядку позову до держателя цінного папера про його відібрання. Якщо такий позов не буде пред'явлено, втрачає силу заборона судді провадити за названим цінним папером операції по видачу вкладу, про що суд повідомляє установу Ощадного банку, яка видала цінний папір. По-іншому відбувається провадження у справі, якщо протягом тримісячного строку з дня публікації про виклик держателя цінного папера до суду від нього не надійде разом з оригіналом цінного папера заява про те, що він є його держателем. Суддя призначає справу до розгляду. В судове засідання викликаються заявник і заінтересована особа — представник установи Ощадного банку.
Рішення суду про те, що втрачений цінний папір є недійсним, стає підставою для видачі заявникові вкладу чи цінного папера замість визнаного недійсним.
З метою забезпечення майнових прав держателя цінного папера ст. 284 ЦПК надає йому право на відшкодування збитків.
Відповідно до неї держатель цінного папера, який не заявив вчасно з будь-яких причин про свої права на нього, може подати в той же суд позов про безпідставне придбання або зберігання майна до особи, за якою визнано право на одержання вкладу та інших цінних паперів на пред'явника. Він має також право стягнути із заявника збитки, завдані йому забороною видачі вкладів та інших цінних паперів на пред'явника.
Ухвала про таку заборону приймається суддею. Причому не за його ініціативою і не за клопотанням заявника, а згідно з вимогою ст. 278 ЦПК. Дії судді щодо заборони провадити операції по документу є правомірними, а відповідальність покладається на заявника. Це пояснюється тим, що обов'язок останнього відшкодувати збитки настає, якщо суд відмовляє йому у відновленні прав на втрачені цінні папери на пред'явника. Отже, заявник, порушивши справу в суді, діяв протиправне, порушив обов'язок добросовісно користуватися правом звернення до суду за захистом і прагнув до безпідставного одержання майнових благ. Через неправомірні процесуальні дії заявника (цивільні процесуальні правопорушення) і була встановлена суддею заборона щодо проведення операцій по цінному паперу, яка завдала збитків його держателю.

§ 10. Оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні
Встановлена ст. 50 Закону України «Про нотаріат» можливість оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні є надійним процесуальним засобом забезпечення законності нотаріального провадження і захисту прав та інтересів учасників нотаріального процесу — громадян і організацій22
Заінтересована особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову в її вчиненні, вправі подати про це скаргу до районного (міського) суду за місцем знаходження того або іншого суб'єкта виконання нотаріальних дій: державної нотаріальної контори, державного архіву, виконавчого комітету міської, селищної, сільської ради чи робочого місця приватного нотаріуса, дії яких оскаржуються. Скарги на неправильне посвідчення заповітів і довіреностей або на відмову в їх посвідченні особами, переліченими в ст. 40 Закону «Про нотаріат», ч. 2 ст. 65 і ст. 542 ЦК, подаються до суду за місцем знаходження відповідно лікарні, іншого стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, санаторію, будинку для престарілих та інвалідів, експедиції, госпіталю, військово-лікувального закладу, військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, місця позбавлення волі. Скарги на неправильне посвідчення заповіту або на відмову в його посвідченні капітаном морського судна або судна внутрішнього плавання, що плаває під прапором України, подаються до суду за місцем порту приписки судна.
Розгляд таких скарг провадиться районним (міським) судом в загальному порядку, встановленому ЦІЖ, і з урахуванням особливостей, передбачених статтями 285-288 ЦПК.
Спір про право, що грунтується на вчиненій нотаріальній дії, який виник між заінтересованими особами з участю громадян (виконавчий напис), розглядається судом порядком позовного провадження.
Скарги на дії державних нотаріусів, які не стосуються суті вчинюваних ними нотаріальних дій (порушення строків, розпорядку, годин тощо) розглядаються Головним управлінням юстиції в Автономній Республіці Крим, управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, Міністерством юстиції України.
Право на звернення до суду зі скаргою на нотаріальні дії чи не відмову в їх вчиненні мають заявники — особи (громадяни) та організації, стосовно яких були вчинені нотаріальні дії або котрим було відмовлено у їх вчиненні. Інші особи, на права й охоронювані законом інтереси яких вплинули або могли вплинути нотаріальні дії, вправі захищати свої права та інтереси шляхом звернення до суду з відповідним позовом.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 31 січня 1992 р. «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» роз'яснив, що особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права і законні інтереси порушені нотаріальною дією, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Якщо така особа звернулася до суду зі скаргою на нотаріальну дію, суд відмовляє в прийнятті заяви на підставі ч. З ст. 255 ЦПК (ч. 2 п. 3).
При оспоренні заявником достовірності засвідченого факту права І обов'язки, основані на вчененій нотаріальній дії, чи правильність документів, необхідних для цього, або коли іншими особами оспорюються права і обов'язки, набуття яких пов'язане з вчиненням нотаріальних дій, заяви розглядаються у порядку позовного провадження (ч. 2 п. 6). Не можуть, наприклад, розглядатись у порядку окремого провадження скарги на відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за пропуском строку на її прийняття з посиланням на поважність причин цього, в яких оспорюється правильність (дійсність) прийнятої відмови від спадщини.
Прокурор має право звернутися до суду із заявою про відмову вчинити нотаріальну дію та про неправильно вчинену нотаріальну дію (ст. 285 ЦПК). Право на подання скарги, заяви може бути реалізовано протягом десяти днів з дня вчинення або відмови у вчиненні нотаріальні дії. Для подання скарги, заяви встановлено особливий порядок. Вони надсилаються до суду через нотаріальний орган, дії якого оскаржуються. Відповідний орган, який одержав скаргу, заяву, зобов'язаний зі своїм поясненням щодо їх суті разом з оригіналами або копіями потрібних документів передати їх до суду не пізніше трьох днів з дня одержання скарги, заяви.
Суд розглядає скаргу, заяву із участю заявника, прокурора, заінтересованих осіб — державного нотаріуса чи іншого суб'єкта, що вчиняє нотаріальні дії, які вчинили чи відмовилися вчинити оскаржувану нотаріальну дію. Однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
У разі задоволення скарги, заяви суд постановляє рішення про скасування вчиненої нотаріальної дії або зобов'язує державну нотаріальну контору чи Іншого суб'єкта, що виконує нотаріальні дії, вчинити певну нотаріальну дію.
Після набрання таким рішенням законної сили його копія надсилається до нотаріальної контори чи іншого суб'єкта, що виконує нотаріальні дії, для яких воно є обов'язковим І підлягає ними виконанню (ст. 14 ЦПК).

Посилання до глави 20
1 Васьковский Е В Учебник гражданского процесса — М , 1914 — С 4-5, 515
2 Гражданский процесс — М , 1948 — С 331
3 ВаськоВский Е Б Учебник гражданского процесса 2-е изд — М , 1917 — С 400 4 Васьковский Е В Учебник гражданского процесса — М , 1914 — С 517
5 Гражданский процесс — С 332
6 Гражданский процесс — С 333
7 Гражданский процесс — М , 1993 — С 348, Фурса С Я Окреме провадження в цивільному процесі України — К , 1999 — С 27-42
8 Зєйдер Н Б Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение // Ученые труды ВИЮН IX — М , 1947 — С 401
9 Жеруолис И Сущность советского гражданского процесса — Вильнюс, 1969 — С 198, 200, Штефан М И Социалистические организации как заявители и заинтересованные лица по делам особого производства // Проблемы правоведения — 1977 — № 36 — С 134-135
10 Право України —1994 —№7-8 —С 35-38, 70-73, Бюлетень законодавства І юридичної практики України — 1995 — № 3, Практика судів України в цивільних справах — Ч 2 — С 284-285, 290
11 Заворотько П П, Штефан М Й Непозовне провадження в радянському цивільному процесі — К , 1969 — С 39-41
12 Жируолис И Вказ праця — С 186
13 Бюлетень законодавства І юридичної практики України —1995 — №3 Практика судів України в цивільних справах — Ч 2 — С 304
14 Пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 р (Із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 15 від 25 травня 1998 р) «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» // Правовісник — 1996 — № 1 — С 23-24, Вісник Верховного Суду України —1998 — №3 — С 31
15 Штефан М Й Захист прав соціалістичних організацій в суді Випуск перший Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства — К.1970 — С 46-67
16 Пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р (Із змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України № 13 від 29 листопада 1974 р , № 4 від 24 квітня 1981, № 3 від ЗО березня 1984 р , № 13 від 25 грудня 1992 р , № 15 від 25 травня 1998 р) «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» // Бюлетень законодавства І юридичної практики України — 1995 — № 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних І цивільних справах — С 276-277, Вісник Верховного Суду України — 1998 — № 3 — С 24
17 Статті 159,160 Кодексу про шлюб та сім ю України, Стаття 2 Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» // Право України — 1994 — № 7-8 - С 35
18 Закон України «Про охорону праці» // Відомості Верховної Ради України — 1992 — № 49 — Ст 668, Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань І аварій на підприємствах, в установах І організаціях, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р № 623 // Закони України про охорону праці / 36. нормат. док. — Т. 1. — К., 1995. — С. 80-145.
19. Право України. — 1994. — № 7-8. — С. 70-78.
20. Пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення».
21. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 508; 1992. — № 47. — Ст. 645.
22. Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради 1993, № 39, ст. 383; Радзієвська П. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні. — К., 2000. — С. 105-108; Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Загальна частина. — К., 1999; Комаров В. В., Баранкова В. В. Нотариат и нотариальный процесе. — Харьков, 1999


Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2021