ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Алфавитный указатель по авторам статей

Алфавіт по авторам :
| | & | ( | ) | . | / |


1. Рощина І. Нове у законодавстві України і перспективи запобігання злочинності

Рощина І., Нове у законодавстві України і перспективи запобігання злочинності


Важливу роль у правому забезпеченні запобігання злочинності відіграють норми нового Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України. 21 червня 2001 р. і 12 липня 2001 р. внесені суттєві зміни до останнього. Яку ж роль у запобіганні злочинності матимуть ці нововведення? Яка можливість і яка перспектива завдяки їм забезпечити реальне запобігання злочинності? Для цього варто провести аналіз деяких норм вказаних вище кодексів і порівняти їх з можливістю не тільки реально впливати на злочинність, а й викликати повагу населення до останніх.
Хоча окремі аспекти законодавчого розв'язання наведених проблем нормами КК України вже висвітлювалися у юридичній літерату-рі[1], потреба у них від цього не стала меншою, зважаючи на велику кількість змін у Кодексі, що стосуються запобігання злочинності. Насамперед треба зазначити, що у чинному Кодексі порівняно з попереднім є суттєві зміни у напрямі декриміналізації окремих діянь, котрі не відбивають логічну послідовність у виконанні того завдання, яке висувається перед конкретною кримінальною нормою. Відповідно до ст. 1 КК має завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для його здійснення КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
У світі одним з тяжких вважаються злочини у сфері службової діяльності. А чи надає новий КК реальну можливість вести боротьбу з ними? Не претендуючи на повний і глибокий аналіз даного питання, розглянемо деякі його статті, що передбачають відповідальність за такі злочини, і порівняємо з аналогічними нормами попереднього КК та реальною криміногенною обстановкою у державі. Так, порівнявши санкції за одержання хабара за новим КК (ч. 1 ст. 368) і попереднім КК (ч. 1 ст. 168), побачимо, що санкція нового КК значно нижча, навіть конфіскація майна не передбачена. Дуже незначні санкції і за ч. 2 та ч. З ст. 368 нового КК. Чому ж законодавець, знаючи про корумпованість у нашому суспільстві, вважав за потрібне знизити міру покарання за одержання хабара? Можливо, за час набуття незалежності Україною актуальність боротьби з цим злом знизилася чи перестала бути настільки гострою? Навпаки, реалії сьогодення свідчать про протилежне. Ще у квітні 1997 р. на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю констатовано: корупція поглинає країну[2]. У такому разі, чи може зниження санкції за одержання хабара мати профілактичне значення, а суспільство поважати дану норму права, коли громадяни України усе частіше зустрічаються з хабарництвом і корупцією чиновників? Звичайно, ні.
Соціальне становище нашого суспільства таке, що сфера дії кримінальних законів повинна мати і запобіжне значення. Встановлюючи кримінальну відповідальність за те чи інше діяння, законодавець зобов'язаний у кожному конкретному випадку вирішувати: яку саму поведінку варто розглядати не тільки як небажану, а й як злочинну; який виховний і профілактичний ефект дасть прийнята правова норма. При цьому кримінальний закон повинен прагнути до того, щоб проводити однозначну межу між злочинним і незлочинним, інакше він не може бути застосований; і машина правосудця «зав'язне» у нескінченному процесі розбіжностей.
Кримінальна відповідальність, покарання тих, хто вчинив злочин — одна з необхідних ланок системи заходів боротьби зі злочинністю. Запобіжний ефект кримінально-правових заходів подолання злочинності може бути досягнутий при дотриманні (реалізації) принципів законності, справедливості, невідворотності, диференціації й індивідуалізації відповідальності. Чи дотриманий, скажімо, принцип справедливості, з погляду всього суспільства, а не тих, хто бере хабарі, при прийнятті ст. 368 КК України? Відповідь тільки одна — ні. Слід також зазначити, що на політику в галузі прийняття законів та їх застосування впливає й економічна основа суспільства. Якщо у країні відбувається перерозподіл національного надбання, іншими словами — «приватизація», то, природно, можуть прийматися і приймаються закони, що сприяють досягненню цілей окремих можновладців. Наприклад, внаслідок прийняття Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства» і Постанови Верховної Ради України від 6 липня 1995 р. «Про проект Закону України про внесення змін і доповнень до Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства», а також страхових та інших фінансових установ» було позбавлено коштів і майна близько 4 млн. громадян України[2, 17—18].
Оголошена всенародно боротьба з корупцією стала нормою суспільно-політичного життя країни, а тому успіхів у її подоланні найближчим часом не передбачається. Отже, нововведення у санкцію ст. 368 КК України, поза всяким сумнівом, не сприятиме боротьбі з цим злом.
Відповідно до ст. З Конституції України найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека. Наявність у Конституції такої статті припускає прийняття і застосування норм кримінального права, які забезпечували б, можливо, повніший захист конституційних прав громадян України.
Як же законодавець на практиці, з урахуванням нового КК, вирішує питання охорони цих винятково важливих соціальних цінностей і запобігання злочинам даного виду? На перший погляд, КК 2001 р. охороняє конституційні права громадян України. Так, ст. 183 «Порушення права на одержання освіти» і ст. 184 «Порушення права на безоплатну медичну допомогу» передбачають санкції за порушення вказаних прав. Але, порівнюючи усталену практику можливості безкоштовного навчання у вузах та безкоштовної медичної допомоги з диспозиціями цих статей, не важко зробити висновок, що процес їх не лише складний, а просто неможливий. А, як відомо, «мертва» норма гірша взагалі неіснуючої. Вона є німим свідком безсилля правоохоронних органів. Тому таких норм у КК не повинно бути.
Аналізуючи проблеми щодо запобігання злочинності та її Негативного впливу на становлення держави, можна зробити висновок, що всупереч думці суспільства й інтересам держави приймаються норми кримінального права. Візьмемо для прикладу ст. 115 КК «Умисне вбивство». За ч. 1 цієї статті передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років; за ч. 2 воно карається позбавленням волі на строк від 10 до 15-ти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, встановленому п. 6 ч. 2 цієї статті. Отже, замість виключної міри покарання — смертної кари законодавець вважав за можливе установити довічне позбавлення волі. Характерно, що за гуманністю КК України перевершив багато країн Європи, у яких зберігається смертна кара за деякими складами злочину у воєнний час. А у нас, навіть, за державну зраду (ст. 111 КК) покарання може бути призначене у вигляді позбавлення волі на строк тільки від 10 до 15-ти років.
Крім виключної міри покарання (а ще раніше, вводячи на неї мораторій), законодавець, можливо, виражав волю абсолютної більшості громадян України чи мав статистичні дані про злочинність, що дозволяли зробити висновок про доцільність такого рішення. Ситуація у країні свідчила якраз про протилежне. Іншими словами, закон повинен бути вираженням загальних інтересів і потреб суспільства, що випливають з його матеріального способу виробництва, на противагу сваволі окремих індивідуумів. Наведене тут не враховано.
Відомо, що велика кількість населення України не довіряє правоохоронним органам і це, у свою чергу, різко знижує ефективність діяльності останніх. Зміна соціального стану, особливо у безробітних чи тих, котрі не змогли адаптуватися до нових умов, як свідчить практика, викликає злість, ворожнечу й агресивність. Це негативно впливає на структуру насильницьких злочинів і призводить до збільшення злочинних посягань, пов'язаних з проявами садизму і жорстокості, у тому числі й вбивств. Чи можна і чи потрібно було у такій ситуації знижувати міру покарання за умисне вбивство? Безумовно, ні. Практика показує, що після введення мораторію на смертну кару кількість вбивств збільшилася, особливо це стосується вбивств на замовлення. Кожне десяте вбивство в Україні — замовлене [3].
Як свідчить історичний досвід, суспільства без злочинності не буває, це — ілюзія. У багатьох країнах світу злочинності не бояться не тому, що її немає, а тому, що криміногенна обстановка зведена до мінімуму. В цих державах не тільки приймаються закони, спрямовані на боротьбу зі злочинністю, але вони реально виконуються на практиці всіма громадянами. Характерним прикладом щодо цього може бути Японія.
Правові норми, що регламентують запобігання злочинності, закладені і у Кримінально-процесуальному кодексі України. Ними в основному врегульовані питання, пов'язані з обов'язком органу дізнання, слідчого, прокурора і суду виявляти й усувати причини та умови вчинення злочинів. Певне правове значення має також подання органу дізнання, слідчого і прокурора, а також окрема ухвала суду. Ці права й обов'язки правоохоронних органів передбачені статтями 23, 23-1 та 23-2 КПК. Разом з тим вказані вище статті КПК деякою мірою не тільки не надають однакових прав суб'єктам щодо запобігання злочинам, а й не передбачають механізму їх реалізації, не регламентують поняття «причини» і «умови». Це негативно позначається на їх застосуванні у практичній діяльності. Згідно зі ст. 23 КПК (у новій редакції) при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочину. В ст. 23' КПК йдеться про внесення до відповідного державного органу, громадської організації або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення причин і умов, які сприяли скоєнню злочину. У відповідності зі ст. 23-2 КПК України суд за наявності на те підстав виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у справі факти порушення закону, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і вимагають вжиття відповідних заходів.
Проаналізувавши ці статті, неважко зробити висновок, що, з одного боку, суддя не наділений правом виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочинів, а, з іншого -зобов'язаний винести окрему ухвалу (постанову) про усунення встановлених у справі таких причин і умов. Характерно, що до внесення змін до КПК України ст. 23 його надавала судді право виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. На мій погляд, вказане право варто поновити, адже неможливо усувати те, що не виявлено.
Встановлюючи обов'язки органу дізнання, слідчого і прокурора доводити й усувати причини й умови, що сприяють скоєнню злочину, КПК України не дає роз'яснення цих понять.
У юридичній літературі відсутня єдина думка про поняття названих причин і умов конкретного злочину. Так, А. Шляпочников вказує: під причинами конкретного злочину розуміються ті явища і процеси, які породили анти-суспільні погляди даної особи і викликали її злочинну дію (бездіяльність), а під обставинами, що сприяють досягненню злочинного результату, розуміються конкретні недоліки у діяльності державних установ, господарських організацій, окремих посадових осіб і громадян, які полегшили вчинення злочинів і сприяли настанню злочинного результату[4].
На думку В.Кудрявцева, «під причинами конкретного злочину розуміються ті явища і процеси, які викликали у даної особи рішучість вчинити умисний злочин чи призвели до скоєння нею злочину з необережності, а під умовами, що полегшують здійснення злочину, розуміють конкретні недоліки у діяльності державних установ, господарських організацій, окремих осіб і громадян, які об'єктивно сприяють вчиненню злочину і настанню злочинного результату» [5].
Так, А.Сахаров вважає, що безпосередні причини здійснення конкретного злочину полягають, з одного боку, в особливостях потреб, інтересів, поглядів, відносин, системи ціннісних орієнтацій і мотивацій (спрямованості) особистості даного індивіда, а, з іншого — у сукупності зовнішніх обставин, що обумовлюють формування і реалізацію спонукання (мотиви) і рішучість вчинити злочин. Елементами криміногенної ситуації є обставини, які сприяють скоєнню злочину. Це — різні недоліки господарсько-організаційної діяльності, поведінка окремих осіб, а, іноді, й природні яви-ща[6].
Застосування різної термінології негативно позначається на практиці розмежування вказаних причин і умов. Зокрема, за даними нашого дослідження, зі справ про злочини неповнолітніх слідчі у поданнях найчастіше повністю ототожнюють умови, що сприяли вчиненню злочинів, з причинами їх скоєння. Нерідкі випадки, коли слідчі викладають у поданнях як причини, так і умови, але направляють такі подання до установи, організації чи посадовим особам, що не можуть усунути останні.
Так, з 854 вивчених подань, підготовлених слідчими ОВС у справах про злочини неповнолітніх, у 10 відсотках з них умови, що сприяли здійсненню злочинів, названі причини останніх. У 11 відсотках подань причини скоєння злочинів називалися умовами, які сприяли їх вчиненню. 15 відсотків подань були направлені в установи і організації, до компетенції яких не входило усунення причин і умов, зазначених у цих поданнях. Не випадково, що за такими поданнями, як правило, не вживалися дієві заходи до усунення причин і умов, які сприяли здійсненню злочинів неповнолітні-ми[7].
Для того, щоб об'єктивно довести причини й умови, що сприяють вчиненню конкретного злочину, а потім вчасно і правильно вживати заходів до їх усунення, необхідно насамперед чітко й однозначно викласти у КПК України поняття таких причин і умов.
На мою думку, під причинами конкретного злочину слід розуміти ті явища і процеси, під впливом яких у даної особи склалася анти-суспільна установка, котра викликала рішення вчинити злочин, а під умовами, що сприяють скоєнню конкретного злочину, — недоліки у діяльності державних установ, організацій чи окремих посадових осіб, які об'єктивно дали особі можливість реалізувати свою антисуспі-льну установку.
Як вбачається з наведених вище понять, вони за своєю структурою багатозначні і різноманітні, а тому мають потребу в класифікації. На даний час у КПК України немає повного переліку причин і умов, що сприяють вчиненню конкретного злочину і підлягають доказуванню у процесі досудового і судового слідства. Статті 64 і 433 КПК, визначаючи обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, не називають хоча б приблизного кола причин і умов, які сприяють конкретному злочину та їх обов'язкове доказування у процесі досудового слідства.
Певне значення для успішного запобігання злочинності має виконання прокуратурою вимог ст. 121 Конституції України. Однак дотепер, на порушення її вимог, органи прокуратури провадять досудове слідство. Доповнення і зміни, внесені до КПК, не усунули цього порушення. Внаслідок грубого порушення вимог Конституції не на належному рівні здійснюється також запобігання злочинності. По-перше, будучи зайнятою розслідуваннями резонансних кримінальних справ, прокуратура не приділяє належної уваги нагляду, як того вимагає Конституція. По-друге, як може прокуратура здійснювати належний контроль у вказаних справах, у яких сама провадить досудове слідство. Наочним прикладом щодо цього є кримінальна справа про вбивство журналіста Г.Гон-гадзе. Чому Верховна Рада України не привела КПК у відповідність з вимогами Конституції України? Через це страждає принцип законності і вказане негативно позначається на запобіганні злочинності. Хочеться вірити, що найближчим часом таке порушення вимог Конституції буде усунуто.
У юридичній літературі висловлювалася думка про доцільність прийняття закону про запобігання (профілактику) правопорушенням. Вважаю, пропонований закон не тільки усунув би наявні недоліки у Кримінальному, Кримінально-процесуальному та інших кодексах, а й відіграв би важливу роль у боротьбі зі злочинністю. Мета такого закону — регламентувати за допомогою права основи організації запобігання злочинам, сформулювати основні правила, які повинні дотримуватися при його виконанні; покласти у цій справі певні обов'язки не тільки на правоохоронні органи і громадськість, а й на відомства, організації та установи.

Використана література:
1. ЗакалюкА. Організована злочинна діяльність: сутність і потреби нормативного визнання // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 1 (28). — С. 130—141; Л и з о -губ Б.В. Про деякі проблеми застосування норм Кримінального кодексу України, спрямованих на посилення протидії організованій злочинності / Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення; Мат. міжнар. наук.-практ. конф. — Харків, 2001. — 25—26 жовт.; Редкол.: В.В.Сташис (голов, ред.) та ін. — К.-Х., 2002. — С. 67—70.
2. Ш а к у н В.І. Влада і злочинність. — К., 1997. — С. 12.
3. Дмитриев Й. «Темная полоса» в жизни города // Телеграфъ. — 2002. — 18.02-22.02.
4. Криминология: Учеб. для юрид. фак. и инст. — М., 1966. — С. 144, 160.
5. Криминология: Учеб. для юрид. фак. и инст. — М., 1976. — С. 168, 184.
6. Криминология: Учеб. для вузов по спец. «Правоведение» / В.К.Звирбуль, В.В.Клочков, Н.Ф.Кузнецова и др.; Отв. ред. В.К.Звирбуль. — М., 1979. — С. 90, 99.
7. Борьба с групповыми правонарушениями несовершеннолетних. — К., 1982. — С. 147.


Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2019